Вхід

ФізіологіяРозвиток фізіології у Росії у другій половині 19 століття нерозривно пов'язаний з діяльністю І.М.Сеченова.

Іван Михайлович Сеченов (1829-1905) робить сміливу спробу розгадати принцип роботи головного мозку як експериментатор, фізіолог. Результатом багаторічних досліджень була його праця «Рефлекси головного мозку». В першій частині своєї праці він аналізує механізм мимовільних рухів, у другій - довільних. Сєченов приходить до висновку, що всі психічні акти розвиваються шляхом рефлексів. Психічна діяльність, як і діяльність суто рефлекторна, неможлива без зовнішніх подразнень органів чуттів, цих вікон організму в навколишній світ. У всіх випадках, як показують клінічні спостереження, коли органи чуттів перестають подавати в головний мозок імпульси, психічна діяльність припиняється.

Видатний вклад у вивчення фізіології нерва зробив учень І.М.Сеченова професор фізіології Петербурзького університету М.Є.Введенський (1852-1922). За допомогою телефонного апарата він показав, що через нерв за одну секунду може проходити до 500 хвиль збудження, але закінчення нерва може передавати не більш ніж 100-150 імпульсів за секунду, тобто різні частини нерва мають неоднакову функціональну властивість (за Введенським - лабільність). Якщо нерв дістав збудження, що перевищують його лабільність, він перестає передавати подразнення, а коли експериментатор зменшує ритм подразнення - провідність відновлюється. Звідси Введенський зробив висновок, що кожен нерв, залежно від ритму імпульсів, можна то збуджувати, то гальмувати. Надмірне збудження переходить у гальмування. Гальмування, отже, закономірно виникає із збудження, і природа їх єдина.

У 1901 p. М.Є.Введенський видає основну працю «Збудження, гальмування, наркоз». У цій праці він формулює своє вчення про парабіоз.

М.Є.Введенський був справжнім подвижником науки. Він провів у лабораторії фактично все своє життя. Справедливо він, жартуючи, говорив про себе: «Я все життя своє провів у товаристві нервово-м'язового препарату». Коли світова реакція намагалася задушити молоду Радянську республіку, Петроград був скутий голодом і холодом, Введенський, якому було тоді 70 років, в пальті, калошах, з піднятим коміром щодня стояв перед своїми лабораторними приладами і відкривав нові властивості нерва: вище від місця підвищеного збудження місце гальмування і, навпаки, вище від місця гальмування- місце збудження. Цей новий тип нервової сигналізації дістає назву періелектротону.

Продовжував і розвивав працю Введенського його учень О.О.Ухтомський (1875-1942), який перейняв його кафедру. О.О.Ухтомський розробив учення про домінанту (1923 p.). Домінанта - це такий стан нервових центрів, який характеризується їх підвищеною збудливістю. Це приводить до того, що подразнення самих різних рецептивних зон починає викликати рефлекторну реакцію, що характерна для діяльності домінантної області. Згідно О.О.Ухтомського, домінанта являє собою тимчасове об'єднання нервових центрів (та інших структур організму) для досягнення організмом певної мети, після чого це об'єднання розпадається.

Близьким учнем І.М.Сеченова був професор О.П.Самойлов (1867-1930), організатор великої фізіологічної лабораторії і школи в Казані. Самойлову належать видатні праці з електрофізіології нервової системи і серця, що лягли в основу електрокардіографії. Самойлов на 15 років раніше від англійців Дейла і Фельдберга довів, що в переході подразнення з нерва на скелетний м'яз беруть участь особливі хімічні агенти - медіатори. Пізніше він же показав, що ці агенти діють і при переході збудження з однієї нервової клітини на іншу.

Електрофізіологію вивчав також інший учень І.М.Сеченова - І.Р.Тархнішвілі (Тарханов, 1846-1908), професор Військово-медичної академії.

Учень І.М.Сеченова М.М.Шатерніков (1870-1939) вивчав питання газообміну та харчування організму (працював у московському університеті).

Праці І.М.Сеченова і його учнів зустріли гостру опозицію з боку реакційної професури, публіцистів, істориків. Серед противників І.М.Сеченова був фізіолог-експериментатор І.В.Ціон, що разом з Карлом Людвігом відкрив аортальний нерв, при подразненні якого рефлекторно розширюються судини і знижується тиск крові. Призначений на кафедру фізіології Військово-медичної академії після того, як Сеченов змушений був залишити цю кафедру, Ціон виступав проти матеріалістичних поглядів свого попередника, критикував дарвінізм і цим викликав такий гострий протест студентства, що йому не лишалося нічого, як відмовитися від кафедри і взагалі від науково-педагогічної роботи і виїхати з Росії у Францію.

Наступний, якісно новий, вищий стан розвитку вітчизняної фізіології пов'язаний з роботами великого вченого Івана Петровича Павлова (1849-1936) і його численної школи.

На XV Міжнародному фізіологічному конгресі у 1935 p., що проходив у Ленінграді і Москві, І.П.Павлова одностайно було проголошено старійшиною фізіологів світу.

«Природознавство,- вважав І. П. Павлов,- це робота людського розуму, зверненого до природи, який досліджує її без будь-яких тлумачень і понять, запозичених з інших джерел, крім самої зовнішньої природи».

І.П.Павлов створив велику школу, з якої вийшли не лише фізіологи, а й фармакологи, клініцисти. Він і його школа зробили епохальний вклад у вивчення найскладніших проблем - фізіології травлення і фізіології центральної нервової системи. За значенням праць І.П.Павлова для світової медичної науки його ім'я в історії медицини справедливо стоїть нарівні з безсмертними іменами Гіппократа, Галена, Везалія, Гарвея, Пастера, Мечникова.

В галузі фізіології багато і плідно, у найтіснішому контакті з корифеями російської фізіології працювали вчені медичних шкіл України.

Засновником експериментальної фізіології в Харківському університеті був Іван Петрович Щолков (1833-1909). Він був вихованцем цього університету, удосконалювався у Карла Людвіга у Відні. Призначений у 1863 р. завідувати кафедрою фізіології, він організував при ній першу на Україні експериментальну лабораторію. У своїх працях Щолков головну увагу приділяв фізіології нервової системи та вивченню газообміну. Він написав посібник з фізіології. Широко залучав до наукової роботи студентів. У його лабораторії виконав свою першу наукову роботу В.Я.Данилевський, який пізніше протягом майже півсторіччя очолював фізіологічну науку в Харкові.

Василь Якович Данилевський (1852-1939), закінчивши Харківський університет, пройшов, як і його вчитель, фізіологічну школу Карла Людвіга, а потім працював у Парижі в лабораторії відомого фізіолога-біофізика Д'Арсонваля (1851 - 1940).

В.Я.Данилевський відкрив центри регуляції вегетативних процесів у головному мозку. Він провів перші досліди з реєстрації електричних явищ у мозку, що пізніше лягли в основу електроенцефалографії. Данилевський був піонером фізіологічного вивчення гіпнозу в тварини і людини. Він перший довів можливість досягти ефекту вагусного подразнення при перфузії коронарних судин серця через 24 години після клінічної смерті.

В.Я.Данилевському належать видатні праці, присвячені вивченню паразитів крові птахів. Він перший показав, що гемоспоридії, паразитуючи в еритроцитах, дуже поширені у різних хребетних тварин. Ці праці відіграли велику роль в експериментальному вивченні малярії та її хіміотерапії.

В.Я.Данилевський був організатором і керівником Українського інституту ендокринології і органотерапії в Харкові. У 1910 p., незважаючи на опір міністерства освіти, він засновує жіночі медичні курси. Данилевський активно працював у дореволюційні часи, поширюючи наукові знання серед широких народних мас. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції В. Я- Данилевський був оточений особливою увагою партії і уряду. Його було обрано дійсним членом Академії наук УРСР. За ініціативою В. Я- Данилевського створено Український інститут праці. Данилевський опублікував 217 наукових праць, серед них посібник з фізіології, монографію про електричні явища в головному мозку та ін.

Засновником експериментальної фізіології в Києві також був учень славнозвісного віденського фізіолога Карла Людвіга, його асистент, чех за національністю, Володимир Богомилович Томса. Він вивчав фізіологію нервової системи - іннервацію капілярів, фізіологію симпатичних вузлів. Очолював він кафедру з 1865 по 1883 р. Змінив його С.І.Чир'єв, учень видатного російського фізіолога, учителя І. П. Павлова, академіка Пилипа Васильовича Овсянникова, засновника кафедр фізіології в університетах Казані, Петербурга, фізіологічного відділу Академії наук. П.В.Овсянников (1827-1906) описав головний судиноруховий центр і встановив точно його межі в довгастому мозку. Разом з Чир'євим довів антагонізм нервів, належних до різних частин вегетативної нервової системи - симпатичної і парасимпатичної. Чир'єв надав роботі кафедри Київського медичного факультету електрофізіологічного і неврологічного спрямування, що й досі певною мірою визначає характер її діяльності.

Найвизначніші праці з цієї проблеми належать В.Ю.Чагозцю (1873-1941). Василь Юрійович Чаговець - учень І.Р.Тарханова і М.Є.Введенського. В 1903 р. він опублікував монографію «Нарис електричних явищ на живих тканинах з погляду новітніх фізико-хімічних теорій», в якій обґрунтував іонну теорію збудження. Пізніше, в 1906 p., він розвинув конденсаторну теорію електричного подразнення живих тканин і дав цьому явищу фізико-хімічне пояснення. В.Ю.Чаговець був академіком Академії наук УРСР.

Важливі праці з електрофізіології належать професору Б.Ф.Веріго (1860-1925), який довгий час (1897-1914) очолював кафедру фізіології медичного факультету Одеського університету.

Броніслав Фортунатович Веріго, як і І.П.Павлов, закінчив природничий факультет Петербурзького університету і Військово-медичну академію. Працював у лабораторіях І.М.Сєченова, І.Р.Тарханова, І.І.Мечникова. Веріго довів переривчастість передачі збудження по нерву. Йому належать визначні праці з енцефалографії, газообміну в легенях і тканинах. Успішно працював він у питанні фізіології імунітету й анафілаксії. Палкий прихильник Мечникова, він разом з тим заперечував можливість існування негативного хіміотаксису лейкоцитів.

Б.Ф.Веріго дотримувався прогресивних поглядів, і йому я роботі довелося долати багато перешкод, які чинили реакційна професура Одеського університету і царський уряд. Змушений у 1916 р. залишити засновану ним кафедру фізіології в Одесі, він останні роки очолював кафедру фізіології у відкритому в 1916 р. університеті в Пермі. На цій кафедрі зберігається препарат його мозку.

Широкі дослідження будови і функції нервової системи, легень, печінки, нирок, судин шкіри проводив спочатку в Харківському, а потім в Київському університеті Никанор Адамович Хржонщевський (1836-1906). У 1864 р. він вперше застосував для вивчення функції нирок метод зажиттєвого забарвлення, чим поклав початок гістофізіології. Експериментально довів здатність клітин печінки утворювати жовч. З його ініціативи у Києві вперше в світі почали провадити народні медичні читання (1886 p.).