Хірургія на Україні у другій половині 19 століття | hismed.net

Вхід

Хірургія на Україні У другій половині XIX ст. хірургічні клініки медичних факультетів двох університетів - в Харкові і Києві - стають справжніми осередками хірургічної науки і практики на Україні. У Харкові створив свою школу і відіграв велику роль у підготовці земських хірургів професор В. Ф. Грубе. В Києві з перших часів існування університету хірургічну науку очолив видатний хірург В.О.Караваєв.

Вільгельм Федорович Грубе (1827-1898) -естонець, закінчив університет в Юр'єві (Тарту) в 1850р. Маючи вже достатній практичний досвід, він у 1858 р. за конкурсом дістає кафедру в Харкові, на якій плодотворно працює 39 років. Грубе докорінно перебудував педагогічну і лікувальну роботу клініки. За звітами про роботу клініки можна простежити, як змінювалися наслідки оперативних втручань із зміною методів. Так, при витинах каменів у доасептичний період у тих самих хірургів летальність була 13 %, а в антисептичний - 7, асептичний - 1 %; при лапаротоміях відповідно 40, 15, 2%.

Грубе був засновником Харківського медичного товариства, яке мало великий вплив на розвиток громадсько-медичної думки лікарів далеко за межами Харкова. За виняткову сумлінність він заслужив велику пошану медичної громадськості, яка обрала його довічним почесним головою Харківського медичного товариства.

Гідним товаришем Грубе по роботі в Харкові був професор хірургічної патології І.К.Зарубін, учень М.І.Пирогова, який протягом 14 років очолював медичний факультет і багато сприяв його розвиткові. Зокрема, завдяки наполегливості Зарубіна в 1882 р. було відкрито госпітальну хірургічну клініку в Харкові.

Умови праці в цій клініці були вкрай незадовільні. В роботі П.І.Дьяконова «Шпитальні хірургічні клініки» дається такий її опис: «В 90-х роках у Харкові госпітальна хірургічна клініка розміщувалась у міській Олександрівській лікарні. Заняття провадились у палатах. У клініці не було окремої операційної. В одній кімнаті, яка називалась операційною, подавали першу допомогу прибулим з вулиці хворим, в ній же робили гнійні і акушерсько-гінекологічні операції, оглядали венеричних хворих, і тільки після цього «операційну» передавали у розпорядження клініки».

Широковідомим був вихованець Харківського університету хірург-новатор Аполлінарій Григорович Підріз (1852-1900). Він з 1887 р. очолював пропедевтичну, а пізніше госпітальну клініку. Підріз є автором першого оригінального вітчизняного посібника з урології; він запропонував спосіб лікування звуження сечовода (у західній літературі цей метод безпідставно приписується Альбаррану), свою модифікацію гастроентероанастомозу, колостомії. Підріз у нашій країні був піонером хірургії серця; він перший у світі спробував усунути стороннє тіло з серця і розробив клаптевий метод доступу до серця при таких операціях, запропонував багато доцільних інструментів.

А. Г. Підріза слід вважати одним із зачинателів поєднання асептики й антисептики. Вже в 1886 р. він писав: «В основу хірургічної терапії моєї лікарні покладено в найсуворішій формі принципи асептики й антисептики у всіх періодах хвороби, починаючи з моменту приготування до операції і кінчаючи утворенням рубця, і для всіх випадків, як тяжких, так і легких, без винятку»

М. П. Трінклер (1859-1927), учень В. Ф. Грубе, продовжував славну традицію свого вчителя. Весь трудовий шлях Трінклера був пов'язаний з Харківським університетом. Клініка факультетської хірургії під час його завідування за своїм обладнанням і злагодженістю лікувальної роботи вважалася однією з найпередовіших у країні. У науковій роботі Трінклер особливу увагу приділяв питанням хірургії органів живота і лікуванню ран. Його монографія з лікування ран не втратила свого значення до наших днів.

У Київському університеті з часу існування медичного факультету протягом 48 років викладав хірургію учень М. І. Пирогова В. О. Караваєв (1811-1892).

У науковій і практичній діяльності В. О. Караваєв дотримувався анатомо-фізіологічного напряму свого великого вчителя. Знавець топографічної анатомії, досвідчений клініцист, що віртуозно володів хірургічною технікою, він ще в доантисептичних умовах досяг блискучих успіхів при багатьох складних операціях, включаючи лапаротомії. У викладанні хірургії Караваєв особливу увагу приділяв роботі студентів біля ліжка хворого, практичній роботі їх в операційній, перев'язній, амбулаторії, заохочуючи студентів до вивчення хірургії. Під його впливом хірургами стали багато лікарів, які були піонерами пропаганди хірургічних методів лікування серед селян у дільничних земських лікарнях. Караваєв створив підручник оперативної хірургії, дуже популярний серед практичних хірургів. Одночасно з Іноземцевим і Пироговим Караваєв почав у 1847 р. оперувати під наркозом ефіром. Йому належить заслуга популяризації цього методу знеболювання в лікувальних закладах України.

Великий вклад вніс Караваєв у розробку оперативної офтальмології. Він перший почав усувати катаракту догірним методом.

За свідченням сучасників, операцію з приводу катаракти Караваєв виконував протягом кількох секунд; усього він зробив близько 1000 таких операцій. У своїй невеликій клініці й амбулаторії Караваєв зробив понад 10 тисяч операцій. За його часів такої кількості операцій не зробив жоден клінічний професор. Варто зазначити, що переважну більшість його хворих становили селяни, яких він лікував безплатно і які сходилися до нього не лише з усієї України, а й з віддалених місцевостей Росії. Успіху операцій Караваєва сприяли незвична для тих часів чистота і зразковий порядок його клініки. «Студенти бачили в хірургічній клініці Караваєва, - пише в своїх спогадах професор І.П.Лазаревич, який вчився в 1853 р. в Київському університеті,- охайність і порядок, доведений до такої досконалості, яку можна спостерігати тепер лише в найкращих клініках». З учнів Караваєва видатними хірургами стали М.М.Волкович, І.Ф.Сабанєєв, К.М.Сапежко, О.Т.Богаєвський, Я.Б.Зільберберг та ін. У 1890 р. було урочисто відсвятковано 50-річний ювілей професорської діяльності Караваєва. Міська дума обрала Караваєва почесним громадянином міста, назвала його іменем вулицю, де він жив, в аудиторії факультетської хірургічної клініки було встановлено його бронзове погруддя. Дбайливо зберігається його могила на Байковому кладовищі.

У 1861-1868 pp. у Київському університеті у співдружності з В. О. Караваєвим працював талановитий хірург і вчений Ю.К.Шимановський (1829-1868), який викладав хірургічну анатомію і оперативну хірургію. Шимановський розробив оригінальні пластичні операції на ліктьовому і колінному суглобах, винайшов оригінальні хірургічні інструменти, удосконалив гіпсові безпідкладні пов'язки. Він написав тритомний підручник оперативної хірургії. Класичним внеском у скарбницю вітчизняної хірургічної науки є праця Шимановського «Операції на поверхні людського тіла», в якій він подав 602 розроблені ним схеми пластичних операцій.

У галузі пластичної хірургії працював і доцент О. С. Яценко (1843- 1897) - досвідчений хірург, який викладав теоретичну хірургію і одночасно працював у клініці госпітальної хірургії. Він був автором роботи «До питання про перенесення і щеплення окремих клаптів шкіри на грануляційні поверхні» - першої капітальної праці, в якій докладно, на підставі власного досвіду, викладалось нове для того часу вчення про вільне пересадження шкіри.

Яценка, незважаючи на рекомендації Пирогова і Караваєва, не було затверджено у званні професора.

Уперше в Києві на медичному факультеті курс лекцій з антисептичного методу почав викладатися в 1880/81 навчальному році.

Для перебудови роботи клінік на засадах антисептики й асептики багато зробили професори Ф.К.Борнгаупт, А.X.Рінек, Л.А.Малиновський.

З наступних керівників хірургічних кафедр Київського університету слід назвати Миколу Маркіяновича Волковича (1858-1928), який очолював спочатку госпітальну (1903), а пізніше (1911-1922) факультетську клініку. З його наукових праць не втратили значення до наших днів монографії про риносклерому (1888) і «Пошкодження кісток і суглобів» (1928). Ним було запропоновано при переломах у нижній третині гомілки картонно-гіпсову стременну шину.

М.М.Волкович був організатором Київського хірургічного товариства (1908), яке він очолював до самої своєї смерті. За Радянської влади це товариство перетворено на республіканське.

Третім важливим центром підготовки практичних та наукових медичних кадрів на Україні у першій половині XIX ст. стає Одеса.

Введення в 1814 р. безмитного ввозу та вивозу товарів сприяло швидкому перетворенню Одеси на важливий торговий порт. Уже в 30-х роках було побудовано капітальний будинок для міської лікарні. В 1859 р. у хірургічному відділенні цієї лікарні почав працювати М.В.Скліфосовський. Уже на 5-му році роботи він успішно виконує оваріотомію, резекцію верхньої щелепи, операції защемлення гриж. Одночасно з ним працює учень В.О.Караваєва Т.І.Вдовиковський, який організував перший у нашій країні урологічний відділ. З часом Вдовиковський виконав 2608 урологічних операцій, з них 703 - витини каменів. У 1887 р. хірургічний відділ міської лікарні очолює видатний хірург І.Ф.Сабанєєв (1856-1928). Він запропонував оригінальний метод міжвиросткової ампутації стегна, гастростомії, операцію тромбектомії.

Університет в Одесі було відкрито в 1865 р. До складу університету медичний факультет увійшов лише в 1900 р. Спеціальне містечко для медичного факультету було побудовано за досконало продуманим планом під керівництвом його першого декана відомого патофізіолога В.В.Підвисоцького.

Хірургічні кафедри факультету очолили талановиті професори, представники відомих вітчизняних шкіл: кафедру загальної хірургії - К.П.Серапін (1855-1920), учень М.О.Вельямінова; кафедру топографічної анатомії з оперативною хірургією - М.К.Лисенков (1865-1942), учень П.І.Дьяконова; кафедру факультетської хірургії - К.М.Сапежко (1861-1929), учень В.О.Караваєва; кафедру госпітальної хірургії - А.Н.Щоголів (1863-1926), учень М.С.Субботіна. Всі вони працювали на цих кафедрах до Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Керівною стала кафедра факультетської хірургії. К.М.Сапежко запропонував оригінальний метод резекції шлунка, операцію при пупкових грижах, пересадку вільної слизової оболонки, розробив спосіб очищення хірургічних приміщень стінними водяними розпилювачами. Автором важливих праць був М.К.Лисенков. Його монографія «Мозкові грижі та лікування їх» є однією з основних з цього питання у вітчизняній літературі, йому ж належать праці з оперативної хірургії черепа, органів живота, воєнно-польової хірургії. М.К.Лисенков входив до групи найпрогресивніших професорів Одеського університету; він був у 1905 р. ініціатором створення лазарету для подання допомоги робітникам, матросам та студентам, потерпілим під час революційних вуличних боїв.

Кафедру анатомії в Одеському університеті, для якої було побудовано кращий в Росії анатомічний театр, очолив відомий анатом Микола Олександрович Батуєв (1855-1917). Йому належать праці з анатомії сечового міхура, морфології зубів, антропології. Батуєв переклав на російську мову найкращий у літературі анатомічний атлас Шпальтегольца, яким користувались усі медичні факультети Росії до видання вже після Великої Жовтневої соціалістичної революції в Харкові анатомічного атласу Воробйова і Синельникова. Батуєв створив при кафедрі музей, основним багатством якого була колекція черепів.

У 1908 р. на медичному факультеті цього університету вперше було виділено курс інфекційних хвороб, який почав викладати В.К.Стефанський, який з 1908 р. був на посаді приват-доцента, а в 1921 р. його обрано професором створеної ним першої на Україні кафедри інфекційних хвороб.

Вячеслав Карлович Стефанський (1867-1949) - уродженець Одеси. По закінченні Київського університету в 1893 р. до кінця життя працював в Одеській інфекційній лікарні. Він довів, що блощиці не є переносниками висипного тифу, як вважалося, виділив у пацюків збудника проказоподібного захворювання (паличка Стефанського); перший в Росії ввів інтубацію при дифтерійному крупі замість трахеотомії; написав підручник інфекційних хвороб. Світове визнання дістала його робота про лікування чуми.

Знеболювання, антисептика, асептика відкрили широкі перспективи для розвитку хірургії, яка з кожним роком почала опановувати все нові, раніше недоступні для хірургічного ножа методи операцій на органах. За допомогою хірургічних втручань почали лікувати захворювання, які до цього вважалися суто терапевтичними. Передача земству організації медичної допомоги населенню сприяла поширенню хірургічної допомоги у повітових і дільничних лікарнях. У розвитку хірургічної науки, поряд з академічними працівниками, почали брати активну участь і практичні лікарі. У зв'язку з цим постало питання про видання спеціальних наукових журналів (з хірургії). Піонером створення такого журналу був М.О.Вельямінов.

Микола Олександрович Вельямінов (1855-1920) ще молодим, невідомим ученому світові військовим лікарем вирішив видавати журнал з хірургії. По допомогу він звернувся до Медичного департаменту міністерства поліції, яке в ті часи відало медичними справами в імперії, і до Військово-медичного управління. В допомозі йому було відмовлено. Тоді Вельямінов вирішив видавати журнал на свої мізерні кошти, маючи в цій справі єдиного помічника - свого дружину. Наполегливість і енергія Вельямінова, глибоке переконання в потребі для розвитку вітчизняної хірургії такого журналу дали свої результати: заснований ним у 1885 р. журнал проіснував під різними назвами 33 роки. В ньому було надруковано видатні праці вітчизняних хірургів кінця XIX і початку XX ст. Після 25 років існування журналу його було названо «Хірургічний архів Вельямінова». З роками Вельямінов став відомим ученим, професором Медико-хірургічної академії в Петербурзі, автором класичної в нашій літературі монографії з патології і клініки захворювань суглобів.

Вельямінов був піонером у галузі вивчення й застосування у практиці променевої терапії. Він мав великий досвід у воєнно-польовій хірургії. За його ініціативою було введено в російській армії індивідуальні пакети для першої допомоги при пораненні.

У 1891 р. у Москві почали видавати журнал з хірургії П.І.Дьяконов і М.В.Скліфосовський.

У царській Росії більшість медичних видань були перекладними.

Наприкінці XIX і на початку XX ст. вітчизняна хірургія настільки зміцніла, нагромадила такий досвід, що постала явна потреба підбити підсумки її досягнень. За ініціативою Дьяконова, Субботіна, Разумовського та ін. вирішено було видати багатотомну працю «Російська хірургія». Плани ініціаторів, хоч і дуже поволі, було здійснено. «Російська хірургія» вийшла в світ у 1902-1916 pp. як капітальна праця на 6000 сторінок, в якій дослідження багатьох .вітчизняних авторів знайшли вперше належне оформлення. З монографій «Російської хірургії» слід виділити праці М. І. Ростовцева «Вчення про перитифліт», О.П.Кримова «Вчення про грижі», Г.Ф.Цейдлера «Ушкодження і захворювання шлунка», О.О.Кадьяна «Ушкодження і захворювання кишок».

Велика заслуга у складенні багатого за змістом, прекрасно ілюстрованого посібника з хірургії в трьох томах (1916-1917) належить Платонові Івановичу Тихову (1865-1917), професору госпітальної хірургії Томського університету. В цьому капітальному посібнику Тихов широко використав праці вітчизняних академічних та земських хірургів. Він також автор класичної монографії «Туберкульоз суглобів та кісток» (1909) та багатьох інших праць.