Ні в Галичині, ні в Закарпатті протягом майже всього XIX ст. не було вищої медичної школи. Лише в 1894 р. у Львові відкрито при університеті медичний факультет, вступ до якого українцям було обмежено (За клопотанням єзуїтів в 1661 р. у Львові було відкрито університет з медичним факультетом, але на вимогу Краківського університету його через 2 роки закрито; вдруге медичний факультет було відкрито в 1784 р. і знову закрито в 1805 р). За 25 років існування за часів Австро-Угорщини цього факультету було випущено 544 лікарі, серед них лише 40 українців. За часів буржуазної Польщі вступ українців на медичний факультет Львівського університету допускався в межах 5%. Українці, як правило, могли працювати лише як приватні лікарі. Не маючи змоги працювати на штатних посадах у клініках, лікарнях, вони не могли досягти високої кваліфікації, а до науково-педагогічної діяльності українців зовсім не допускали.
У Львові за панування Австро-Угорщини, а з 1919 р. буржуазної Польщі деякий час існував підпільний український університет з двома теоретичними курсами медичного факультету. Студентів цього університету приймали на третій курс університетів у Празі та Граці. Польська адміністрація припинила його існування.
Організація українських лікарів у Галичині оформилась в окреме товариство тільки наприкінці 1912 р. Головою було обрано Є.І.Озаркевича (1861- 1916), почесним головою - професора медичної хімії в Празі І.Я.Горбачевського.
Професор Іван Якович Горбачевський (1854-1942) родом з Тернопільщини, протягом 35 років очолював кафедру біохімії Кардового університету в Празі. Після першої світової війни він був ректором українського університету в цьому ж місті; з 1925 р.- академік АН УРСР. Горбачевський перший синтезував із сечовини й гліцину сечову кислоту, встановив джерела і шляхи утворення її в організмі, відкрив фермент ксантиноксидазу; створив велику школу чеських біохіміків. Змушений працювати на чужині, він ніколи не забував свого рідного народу, вивчав питання про харчування населення Поділля, розробляв українську хімічну термінологію, написав перший підручник 8 біохімії українською мовою.
Товариство видавало свій журнал «Здоровлє», редактором якого і автором більшості статей в журналі був Є.І.Озаркевич.
В журналі друкувалися статті наукового змісту з питань упорядкування української медичної термінології, популярні статті з питань гігієни, давались описи місцевих курортів. У статтях ішлося про тяжкий економічний стан українського населення, про поширення в народі соціальних хвороб, багатьох епідемічних захворювань. «Ясно є,- писалось в одній із статей,- до чого веде теперішня господарка в нашій країні: економічна, фізична і духовна руїна». З початком першої світової війни діяльність товариства і випуск журналу припинилися.
З окремих лікарів-українців із Закарпаття, які працювали в Росії, слід назвати І. С. Орлая та професора Н.Д.Монастирського.
І.С.Орлай (1771-1829) лікарську освіту здобув у Медико-хірургічній академії в Петербурзі, ступінь доктора - в Кенігсбергу. Працював Орлай у Медичній колегії та помічником начальника Медико-хірургічної академії, редагував «Всеобщий журнал медицинской науки» та друге видання «Воєнно-польової фармакопеї». З 1821 р. працював на Україні - очолював ліцей у Ніжині, з 1827 р.- Рішельєвський ліцей в Одесі, в якому багато зробив для вдосконалення методів викладання.
Н.Д.Монастирський (1847-1888) медичну освіту здобув у Відні. В наступні роки працював професором хірургії Клінічного інституту вдосконалення лікарів у Петербурзі. Йому належать праці про проказу, лікування ран. Монастирський перший розробив і успішно виконав операцію анастомозу жовчного міхура з тонкою кишкою. Одним з перших у світі виконав гастроентеростомію.
За часів Австро-Угорщини (1771-1918) ні в Галичині, ні в Закарпатті не було збудовано жодної лікарні на селі. Лікарні будувалися лише в повітових містах, і то не в усіх: з 46 повітових міст лікарні були тільки в 27. Стаціонарна медична допомога була платна, недоступна для більшості селян, і тому значна кількість ліжок у лікарнях не використовувалась. Галичина і Закарпаття були постійними вогнищами таких епідемічних захворювань, як тифи, віспа, дитячі інфекції; а у гірських районах значна кількість населення хворіла на туберкульоз і сифіліс. Санітарний стан жител, водопостачання в селах були вкрай незадовільні. Крайова рада здоров'я Галичини у звіті 1889 р. зазначала: «Більшість сіл така бідна, що побудова громадського колодязя перевищує фінансові можливості гміни». В гірських районах по селах було багато курних хат, без коминів.
Фактично нічого не змінилося у справі медичного обслуговування населення західноукраїнських земель за часів панування буржуазної Польщі (1919-1939). Стаціонарна медична допомога залишалася платною і недоступною для переважної більшості населення. У 25 повітах не було навіть повітових державних лікарень.
Не буде перебільшенням визнати, що сільське населення західноукраїнських земель до возз'єднання з Радянською Україною в масі своїй лікувалося переважно засобами побутової медицини.
