В.І.Ленін, характеризуючи розвиток визвольно-революційного руху в Росії, писав: «Визвольний рух в Росії пройшов три головні етапи, відповідно до трьох головних класів російського суспільства, що накладали свою печать на рух: 1) період дворянський, приблизно з 1825 по 1861 рік; 2) різночинський або буржуазно-демократичний, приблизно з 1861 по 1895 рік; 3) пролетарський, з 1895 по цей час» На всіх цих етапах медичні працівники брали активну участь.
По справі декабристів було притягнуто 8 лікарів. Серед них видатною особою був штабний лікар В. П. Вольф. Під час 20-річного заслання в Сибіру він був винятково популярним серед місцевого населення. Під його керівництвом багато декабристів та їхніх жінок вивчали медицину і разом з ним займалися лікувальною роботою, виявивши особливий героїзм у боротьбі з холерою в 1848 р. в Тобольську. У післядекабристський час (до 1861 р.) за політичними мотивами було засуджено 20 лікарів. У 1858 р. тільки в Московському університеті було арештовано 100 студентів-медиків.
На другому етапі визвольного руху, в 60-70-х роках, коли в революційну боротьбу включилися представники різночинної інтелігенції, медики зайняли серед них одне з визначних місць. Пояснювалося це специфікою їхньої роботи. Повсякденно стикаючись з убозтвом широких народних мас, великою смертністю, особливо дітей, медики не могли залишатись байдужими, і найбільш свідомі з них ставали активними борцями проти царської влади. У 60-ті роки вже було притягнуто до відповідальності за революційну діяльність 320 медиків. У наступні роки під впливом народників у виступах проти царизму брала участьпереважно молодь, яка не мала належного досвіду революційної роботи, не додержувалась потрібної конспірації. Серед арештованих у 37 губерніях 5664 чоловік 850 були медики. Більшість обвинувачених без суду було відправлено на заслання, в тюрми, під нагляд поліції. Частині медиків після відбуття покарання вдалося завершити освіту і, будучи вже лікарями, продовжувати громадську роботу, зокрема сприяти розвиткові земської медицини. Серед них стали відомими вченими, громадськими діячами О.О.Кадьян, П.І.Дьяконов, А.Т.Богаєвський, І.І.Моллесон, В.І.Португалов та ін.
Впливовим гуртком на Україні з організації «ходіння в народ» була «Київська комуна», одним із засновників якої був студент-медик Микола Костянтинович Судзиловський. йому вдалося уникнути арешту й емігрувати спочатку до Англії, де він зустрічається з К.Марксом і Ф.Енгельсом, потім в Румунії здобути вищу медичну освіту і одержати диплом на прізвище Русселя. В Румунії і Болгарії він організовує перші революційні гуртки. Таку ж роботу Судзиловський проводить у США та на Гавайських островах. Для боротьби з американськими колонізаторами Судзиловський (Руссель) організовує з місцевого населення національну політичну партію, яка на перших парламентських виборах здобуває перемогу, і він стає членом парламенту Гавайської республіки. Особливо велика заслуга Судзиловського в організації революційної пропаганди серед російських полонених в Японії. Використовуючи російську нелегальну революційну літературу, яку він одержував з Америки, Європи, зокрема від більшовицької організації в Женеві, Судзиловський (Руссель) досяг виняткових успіхів, що викликало серйозне занепокоєння царського уряду. Він розробив план захоплення революційною армією Владивостока. Але цей план було видано царському уряду провокатором Азефом. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції Судзиловський (Руссель) організував у Китаї Товариство допомоги Радянській республіці, вів активну агітацію в пресі. Радянський уряд призначив йому персональну пенсію. Помер Судзиловський у Тяньцзіні у 1930 р. на 80-му році життя.
У Чернігові лікар Степан Данилович Ніс очолював гурток, який мав зв'язок з революційною організацією «Земля і воля». Він пропагував ідеї народників. Після арешту у 1863 р. його було відправлено на заслання. Повернувшись на Україну із заслання в 1872 p., С.Д.Ніс до кінця життя прожив у рідному селі Понори, вивчав народну творчість, безплатно лікував своїх односельців.
З середини 90-х років, з часу зародження марксизму в Росії, деякі медичні працівники почали відходити від народництва, ставали прихильниками вчення Карла Маркса. Організаторами перших марксистських гуртків, пов'язаних з революційним рухом, у Москві, Тулі, Воронежі, Нижньому Новгороді, Катеринославі були й лікарі.
Одним з перших пропагандистів учення К.Маркса на Україні був лікар С.А.Подолинський. Він спілкувався з К.Марксом і Ф.Енгельсом, був учасником V конгресу IІнтернаціоналу, автором докладної роботи з історії міжнародного об'єднання робітників (1880), ряду робіт про санітарні умови життя українських селян.
У Петербурзі в марксистських гуртках, що увійшли до складу «Союзу боротьби за звільнення робітничого класу», брали участь медики В.А.Обух, М.А.Алексєєв, П.Г.Дауге, М.О.Богораз,
B.П.Краснуха, М.А.Плаксін, О.Б.Лепешинська та ін. У Києві соціал-демократичний гурток було створено студентами-медиками, пізніше лікарями, Я.М.Ляховським, Б.Л.Ейдельманом, М.А.Вигдорчиком і Ф.М.Петровим, який керував марксистським гуртком на заводі «Арсенал». В Москві у створеному «Робітничому союзі» та соціал-демократичних гуртках брали активну участь медики А.Н.Винокуров, С.І.Мщкевич, Д.І.Ульянов, М.В.Владимирський, І.В.Русаков, П.В.Луначарський (брат А. В. Луначарського). Медики входили також до складу революційних гуртків і в інших містах Росії.
У першій російській революції 1905-1907 pp. медичні працівники брали активну участь. О.Г.Яновський зібрав документальні відомості про участь в цій революції 2759 медиків. З них лікарів - 954, середніх медичних працівників - 824. Було створено професійні спілки лікарів, фельдшерів, фармацевтів, які відіграли певну роль у захисті інтересів медиків. Лікарі використовували з'їзди медичних працівників, товариства, друковані органи для пропаганди безплатної медичної допомоги для широких верств населення, наполягали на необхідності змін у соціальному житті країни. Свою професійну роботу лікарі-більшовики поєднували з революційною діяльністю, розповсюджували революційну літературу, працювали в нелегальних друкарнях, давали притулок у лікарнях революціонерам, організовували в разі потреби санітарні дружини.
Трибуною прогресивних лікарів був журнал «Общественный врач», в якому в розділі «Хроника» друкували відомості про переслідування медиків за політичну діяльність. Так, за відомостями журналу, в 1905-1907 pp. від переслідувань потерпіло 2500 медиків, з них 26 чоловік померло.
Перед Великою Жовтневою соціалістичною революцією лікарі-більшовики й студенти-медики провадили революційну пропаганду серед солдатів і матросів (М.С.Кауров, Д.І.Ульянов,
C.М.Нахімсон, Л.В.Громашевський та ін.). Безпосередню активну участь у Жовтневому збройному повстанні в Петрограді брали М.І.Барсуков, М.С.Кедров, Е.М.Склянський; у Москві - М.В.Владимирський, М.О.Семашко, 3.П.Соловйов, В.А.Обух, І.В.Русаков та ін.
Слід підкреслити, що лікарська діяльність завжди притягала до себе представників демократичної інтелігенції. Робота лікаря давала можливість бути ближче до життя трудового народу, надавати йому посильну в тих умовах допомогу. Передова громадська медицина в Росії висунула плеяду глибоко відданих інтересам народу лікарів, які поєднували професійну медичну діяльність з широкою суспільною. Кращі з них ставали на тяжкий, небезпечний шлях боротьба з самодержавством, за демократію та світлу долю народу.
