Хірургічні праці Гіппократа, які стосуються переважно травматології, свідчать про його великий досвід у цій галузі медицини. Багато його вказівок щодо пов'язок, методів лікування переломів, вивихів зберігають своє значення до наших днів.
У разі свіжих поранень радили спочатку дати можливість рані промитись кров'ю. Зупиняли кровотечу високим положенням, тиском, холодом, рідко - розпеченим залізом; перев'язування судин було невідоме. Свіжі рани дозволялось промивати лише вином, прикладати до них м'які тонкі губки (краще сухі), листя, зверху пов'язка; підкреслювали необхідність цілковитого спокою для пораненого органа, шкідливість зайвих досліджень; якщо на місці поранення з'являвся опух, робили надрізи, прикладали примочки з вина, селітри, мазь із суміші бичачої жовчі з ладаном. Смертельними вважались поранення мозку, серця, печінки, кишок, сечового міхура. Іммобілізація простих переломів досягалась лубками; крепітація як діагностична ознака перелому не засвідчена. В разі ускладнених переломів накладали пов'язку з вощаної мазі зі смолою. Якщо відламки виступали з рани і зблизити їх було неможливо,- їх спилювали чи відкушували.
Медична термінологія «Кодексу Гіппократа» є основою наукової медичної термінології всіх народів. Звідти взято такі терміни, як хірургія (хейр-ургія, дослівно «рукодія»), педіатрія (лікування дітей), психіатрія (лікування душ), дерматологія (учення про шкіру), офтальмологія (учення про очі), неврологія, терапія, плеврит, пневмонія, емпієма, гепатит, нефрит, діарея, дизентерія, офтальмія, екзантема, фліктена, тетанус, опісто-тонус, параплегія, епілепсія та багато інших. Незважаючи на те що в «Кодексі Гіппократа» немає нових відомостей з анатомії і фізіології порівняно з медициною інших стародавніх народів, значення його праць для всесвітньої медицини виняткове. У своїх працях Гіппократ показав, як зовнішнє середовище впливає на людину і як людина відповідає на дію тих чи інших чинників. Він уперше переконливо довів, що лікування потрібно проводити лише за індивідуальними особливостями кожного хворого; цією майстерністю лікар може оволодіти лише завдяки досвіду, набутому біля ліжка хворого. Разом з тим він підкреслював, що сам досвід може бути оманливим, його потрібно глибоко осмислювати, що е справою нелегкою. Останню думку він яскраво висловив у своєму першому загальновідомому афоризмі: «Життя коротке, шлях до майстерності довгий, зручний випадок швидкоплинний, досвід оманливий, судження трудне. Тому не тільки сам лікар повинен використовувати все необхідне, а й хворий, і довколишні, і всі зовнішні обставини мають сприяти лікареві в його діяльності».
Гіппократ своїми працями показав шляхи вивчення хворої людини, план дослідження її, завдання діагнозу, прогнозу, лікування (Глибокий аналіз праць Гіппократа у вітчизняній літературі належить С. Ковнеру. Незважаючи на давність випуску його монографії про Гіппократа (1882 p.), ця праця і досі залишається основною). Його вказівки щодо цього не втратили свого значення, змінюється лише зміст їх залежно від розвитку науки. Історія медицини знає періоди беззастережного захоплення тими або іншими методами лікування, в яких вбачали панацею. З часом наставало розчарування, зневір'я в прогресі науки, висувався заклик: «Назад до Гіппократа!» Радянська медицина не відчуває потреби повернутися «назад до Гіппократа». Глибоко переконані в силі людського розуму, вірячи в науку, прогрес, радянські медики, використовуючи всі здобутки споріднених наук, нові досягнення в розумінні функцій організму й терапії, йдуть уперед, не забуваючи і великих заповітів Гіппократа.
Гіппократ (460-377 pp. до н. е.), Асклепіад (124-56 pp. до н. е.), Клавдій Гален (131-210)
Наводимо так звану «Клятву Гіппократа». Зміст її дає уявлення про те, як розуміли в ті часи обов'язки лікаря щодо хворих і своїх колег. Медичні знання, як і майстерність в інших галузях, розглядали тоді як власність певного кола осіб, пов'язаних між собою родинними чи професійними інтересами, і зберігали від можливих конкурентів у таємниці. На медичних факультетах університетів до наших часів зберігся звичай, початок якому було покладено уже в дореволюційній Росії: декан факультету читає з деякими змінами «Клятву Гіппократа» перед випускниками на церемонії одержання ними лікарського диплома. Текст клятви, надрукований у дипломі, підписує дипломник. [В СРСР з 1971 р. для випускників медичних інститутів введена присяга радянського лікаря.]
Учення Гіппократа відіграло велику позитивну роль у дальшому розвитку медицини. Основні його принципи - тобто, іншими словами, спадщина давньогрецької медицини класичного періоду - застерігали лікарів проти помилок, однобічних захоплень, яких було немало в дальшому багатовіковому розвитку медицини. З цих позитивних сторін учення Гіппократа, які він залишив у спадок медичній науці, можна виділити таке.
«Слід перенести мудрість (філософію) в медицину, а медицину в мудрість (філософію)». Іншими словами, необхідне тісне поєднання теорії і практики.
Відкидаючи вирішальну, на думку декого, роль випадкової удачі або щастя в успішній діяльності лікаря, Гіппократ протиставляв цьому вирішальне значення знання, можливого в тодішніх умовах. «Мати щастя - це означає чинити добре (правильно), а саме так роблять люди обізнані. Мати нещастя-? це, не маючи знань, чинити недобре (неправильно); лишаючись невігласом, чи можна мати щастя?».
Лікар, за Гіппократом, має володіти певними прийомами, уміннями - «Тесппе» (звідси термін «техніка»). Переклад Techne терміном «мистецтво» -? неточний. Гіппократ мав на увазі, мабуть, ремесло: «Інші працюють над деревом, шкірою, міддю, залізом; вони шукають способів правильного виконання». Та самих лише прийомів, уміння (Techne), вважав Гіппократ, не досить: «треба закликати на допомогу й розмірковування».
Наведені судження Гіппократа свідчать про те, що ученню великого еллінського лікаря було властиве те дорогоцінне чуття міри, яке характеризує всю давньогрецьку культуру - і філософію, і мистецтво. У дальшому розвитку медицини траплялося однобічне захоплення тими чи іншими окремими положеннями, течіями; в певних умовах і межах вони могли бути правильними й корисними, але поза цими умовами неминуче призводили до помилок. Спадщина Гіппократа остерігала проти цих однобічностей і помилок.
Після Гіппократа давньогрецька медицина, як і культура Стародавньої Греції в цілому, набуває нових рис. В галузі медицини, як і в галузі філософії, розвиваються дві протилежні течії, представлені догматиками й емпіриками. Догматик Платон (427-347 pp. до н. е.), найвидатніший представник ідеалізму в античному світі, виходив з уявлення про первинність ідеї. Увесь реальний світ з усім, що в ньому відбувається, є, за Платоном, лише відображенням ідей. Здоров'я і хвороба визначаються, згідно з його уявленнями, потойбічним божественним началом - пневмою. Перетворення цієї пневми в організмі та її вплив на різні органи й процеси і становить зміст його системи патології. Емпірики, серед яких було чимало лікарів (Сікст Емпірик та ін.), виходили, на відміну від догматиків, з досвіду, боролися проти захоплення догматиків надуманими загальними схемами. Водночас емпірики збіднювали лікарське мислення, заперечували теорію, обмежували завдання лікаря самою лише практикою: «Не те важливо, що спричинює хворобу, але те, що її усуває». Тим самим вони зводили медицину до голого нагромадження прийомів лікування. Емпірики були, в кращому разі, вмілими компіляторами.
Значною віхою в розвитку різноманітних знань - філософії, політики, естетики, природознавства, медицини - в стародавньому світі була постать Арістотеля із Стагіра (384-322 pp. до н. е.).
Арістотель був сином лікаря і сам займався лікуванням. З чотирьох основних елементів світу - землі, води, повітря, вогню - він окремо виділяв вогонь, як єдину стихію, що вільна від гниття, тимчасом як усі інші підлеглі гниттю, що є для них їхнім природним кінцем. Поняття «гниття», про яке не згадується в «Кодексі Гіппократа», з часу Арістотеля ввійшло в медичну науку і було замінене лише через віки поняттям «інфекція».
У своїх творах, що охопили майже всі галузі знань того часу, прагнув узагальнити досягнення античної науки. Для нас особливий інтерес становить того трактат «Історія тварин», в якому він подає великий матеріал з тваринного і рослинного світу, правильно витлумачуючи багато процесів у розвитку тваринного організму, як-от: запліднення, роль плаценти, пуповини тощо. Розвиток тварин, утворення видів він пояснював цілеспрямованістю в природі, яка зумовлюється існуванням надприродної сили - ентелехії. Схоласти у середньовічній Європі однобічно використовували це учення Арістотеля і зробили його, разом з ученням Платона про передіснуючі ідеї, однією з головних засад схоластичної філософії і медицини.
Медицина стародавньої Греції. Гіппократ. Частина 1
Медицина стародавньої Греції. Гіппократ. Частина 2
Медицина стародавньої Греції. Гіппократ. Частина 3
