У 1917 р. в Росії існувало 16 вищих медичних шкіл (включаючи Вищі жіночі медичні курси), в яких навчалося в середньому 8600 студентів з щорічним випуском близько 1500 лікарів. Територіальне розміщення вищих медичних шкіл відбивало національну політику царизму, який цілковито зневажав інтереси народів, що заселяли окраїни Російської імперії. На весь неосяжний Сибір і Далекий Схід був лише один медичний факультет _ у Томському університеті. Населення Кавказу, Середньої Азії не мало жодної вищої медичної школи. У програмі медичних факультетів було, багато недоліків. Проекти реформи вищої медичної освіти, розроблені Пироговськими з'їздами, царська влада відхиляла.
З огляду на гостру потребу в медичних кадрах відразу постало питання про розширення медичних вищих і середніх шкіл. З 1918 по 1922 р. було відкрито 16 нових вищих медичних шкіл, зокрема в Тбілісі, Баку, Єревані, Ташкенті, Омську та Іркутську. Потрібно було змінити програму в такому напрямі, щоб випускники одержували ґрунтовні знання з медичних дисциплін, оволодівши профілактичними основами лікувальної медицини, розуміли хвороби як явища не тільки біологічні, а й соціальні. В 1925 р. на Всеросійській методичній нараді було переглянуто навчальні плани, до програми вищої медичної школи введено діалектичний матеріалізм, марксизм-ленінізм, гігієну праці, шкільну гігієну, курс інфекційних хвороб, фізичну і колоїдну хімію, військові науки, іноземні мови. В 1926 р. було запроваджено виробничу практику студентів у районних лікарнях.
У 1930 p. медичні школи з Народного комісаріату освіти було передано Народному комісаріатові охорони здоров'я. З цього ж року медичні інститути почали готувати лікарів на трьох факультетах: лікувально-профілактичному, санітарно-гігіенічному і охорони материнства та дитинства (педіатричному). Не вистачало лікарських кадрів, і це зумовило організацію медичних інститутів нового, виробничого типу (лікарня - вища школа), в яких навчались переважно медичні працівники з середньою освітою. Такі інститути було створено на Україні, крім міст, де вже були медичні заклади (Київ, Харків, Одеса), ще в таких містах, як Полтава, Вінниця, Кременчук, Житомир, Запоріжжя, Кіровоград, Херсон, Миколаїв. Ці інститути у Вінниці і Запоріжжі в 1934 р. було перетворено на стаціонарні медичні інститути, а в інших містах після випуску перших лікарів ліквідовано.
У 1936 р. було вдруге переглянуто навчальні плани медичних інститутів, усунуто надмірну багатопредметність, організовано стоматологічні інститути.
Після Великої Вітчизняної війни для кращої теоретичної і практичної підготовки лікарів строк навчання в медичних вищих школах було подовжено до шести років. З 1971 р. введено для випускників додаткову однорічну інтернатуру з обраної спеціальності. Загальна кількість медичних інститутів на час 50-річчя Радянської влади дорівнювала 77. Було відкрито нові медичні інститути в Караганді, Семипалатинську, Цілинограді, Актюбінську, Читі, Благовєщенську, Владивостоці, Гродно та інших містах. У Москві на базі II медичного інституту вперше в світовій практиці створено медико-біологічний факультет з біофізичним і біохімічним відділеннями. На Україні працювало 14 медичних інститутів. У західних областях України, де до возз'єднання з Радянською Україною був лише один медичний факультет у Львові, до якого вступ для українців був дуже обмежений, з 1945 р. почали працювати медичні інститути в Івано-Франківську, Чернівцях, з 1957 р.- в Тернополі і медичний факультет при університеті в Ужгороді.
За роки дев'ятої і десятої п'ятирічок відкрито додатково 6 педіатричних і 12 стоматологічних факультетів, у Полтаві - стоматологічний інститут. Забезпечення лікарськими кадрами в 1986 р. становило 43,1 лікаря-на 10 тисяч населення. Кількість середніх медичних працівників в 1986 р. становила 3227 тисяч чоловік (115,9 на 10 тисяч населення). За кількістю медичних працівників, зайнятих в охороні здоров'я населення,- понад шість мільйонів - СРСР займає перше місце в світі.
Удосконалення лікарів у царській Росії провадилося лише в Клінічному інституті в Петербурзі, який був першим навчальним закладом такого типу у світі. До організації його багато зусиль доклав, як ми вже згадували, М.В.Скліфосовський.
У перші роки Радянської влади Інститут удосконалення лікарів у Ленінграді було розширено, створено нові інститути в Москві, Казані, Харкові, Києві, Одесі та інших містах, куди було послано насамперед демобілізованих з Червоної Армії лікарів прискорених випусків, які особливо потребували підвищення своєї кваліфікації. У роки перших п'ятирічок в СРСР було створено першу в світі державну систему підвищення кваліфікації лікарських кадрів, яка забезпечувала періодичне підвищення знань лікарів різних спеціальностей із збереженням заробітної плати та призначенням додаткової стипендії на час перебування в інститутах удосконалення. В 1989 р. в СРСР працювало 16 інститутів удосконалення лікарів, 56 факультетів удосконалення лікарів при медичних інститутах і 3 факультети удосконалення провізорів. Крім спеціальних інститутів удосконалення для підвищення кваліфікації дільничних і районних лікарів використовуються клініки медичних інститутів та обласні лікарні, куди лікарів посилають на певний час на робочі місця. Для вузької спеціалізації лікар повинен пройти дворічну підготовку і скласти іспит, після чого йому видається відповідний диплом.
Підвищенню кваліфікації медичних працівників та розвитку науки значною мірою сприяють громадські наукові товариства. В СРСР з клінічних і теоретичних спеціальностей активно працюють союзні, республіканські, обласні наукові товариства, що мають на периферії свої підвідділи. Товариства-'Центральні й периферійні - тісно пов'язані між собою. Стало традицією, що на всіх союзних з'їздах завжди беруть участь вчені з багатьох зарубіжних країн, вітчизняні вчені також підтримують зв'язки з науковими товариствами численних країн на всіх континентах.
Суспільство ставить перед лікарями високі моральні вимоги. «Професія лікаря - це подвиг,- писав А. П. Чехов,- вона вимагає самопожертви, чистоти душі й чистоти помислів... Треба бути ясним розумово, чистим морально і охайним фізично».
Вимоги суспільства до радянського лікаря чітко сформульовані у Присязі лікаря Радянського Союзу, затвердженій Президією Верховної Ради СРСР 26 березня 1971 р.
«Здобуваючи високе звання лікаря і розпочинаючи свою лікарську діяльність, я урочисто клянусь: всі знання і сили присвятити охороні і поліпшенню здоров'я людини, лікуванню захворювань і запобіганню їм; сумлінно працювати там, де цього вимагають інтереси суспільства; бути завжди готовим подати медичну допомогу, уважно і дбайливо ставитись до хворого, зберігати лікарську таємницю; постійно вдосконалювати свої медичні знання і лікарську досконалість, сприяти своєю працею розвиткові медичної науки і практики; звертатись, як цього вимагають інтереси хворого, за порадою до товаришів по професії і самому ніколи не відмовляти їм у пораді і допомозі; зберігати і розвивати благородні традиції вітчизняної медицини, в усій своїй діяльності керуватись принципами комуністичної моралі, завжди пам'ятати про високе покликання радянського лікаря, про відповідальність перед народом і Радянською державою. Вірність цій присязі клянуся пронести через все своє життя».
Відгукуючись на заклик III Міжнародного конгресу організації «Лікарі миру за відвернення ядерної війни» (1983), підтриманий радянськими громадськими організаціями,- про-введення спеціального зобов'язання лікарів - боротися проти ядерної війни, що загрожує знищенням людства, Президія Верховної Ради СРСР 15 листопада 1983 р. видала Указ на доповнення Присяги лікаря Радянського Союзу зобов'язанням «невтомно боротися за мир, за відвернення ядерної війни».
