Епоха виникнення, розвитку й занепаду феодальних суспільно-економічних відносин для переважної більшості країн Європи, частково й інших континентів, припадає на середні віки. В той час як Західна Римська імперія внаслідок завоювань тевтонами, кельтами, готами перебувала в стані економічного й культурного занепаду, східна частина Римської імперії - Візантія зберігала й розвивала ще протягом віків здобутки античної культури, зокрема і в галузі наукової медицини. Лікарям-ученим Візантії належить велика заслуга складання збірників, в яких вони крім своїх спостережень вміщували цитати з творів багатьох античних авторів - спеціалістів з медицини. Автором одного з найвідоміших таких збірників був Орібазій з Пергама (326-403), двірський лікар імператора Юліана.
Орібазій уклав збірник «Синопсис» з 72 книг класичних літературних праць, в який увійшли окремі праці Гіппократа, Герофіла, Еразістрата, Галена. Виняткове значення збірник Орібазія має для історії хірургії. Він наводить праці багатьох хірургів, які без цього залишалися б невідомими для історії медицини. Серед хірургів він згадує Антіллу, Філагрія - авторів відомих методів операції аневризм, якими користується й сучасна хірургія.
З 72 книжок збірника Орібазія до нас дійшло лише 17. В них знаходимо перший опис слинних залоз, більш докладно описано жіночі статеві органи. Орібазій уже визнавав незаперечний авторитет Галена; з нього, можна сказати, починається галенізм.
Збірник Аеція Амідського (VI ст. н. е.) складається з 16 книг. Найважливішими з наведених у збірнику є праці Архігена і Посідонія, в яких зроблено першу спробу пов'язати нервові, психічні захворювання із захворюванням мозку. Посідоній розрізняв передній, середній і задній мозок. У передньому мозку він локалізував уявлення, в середньому - розум, в задньому - пам'ять, виходячи з того, що порушення кожного з цих видів діяльності мозку може наставати окремо, незалежно від іншого.
Зберігся збірник із 7 книжок Павла Егінського (VII ст. н. е.). Павло Егінський - учень школи в Александрії, де він з великим успіхом продовжував лікарську діяльність і після захоплення цього міста арабами, його збірник класичних медичних праць з доданням власного великого досвіду, головне в галузі хірургії, було перекладено на арабську, пізніше на латинську мови, і він широко використовувався в медичних школах ще в XV-XVI ст.
З лікарів-учених Візантії найоригінальнішим був Александр Тралєсський (526-605), родом з Ефеса, лікар імператорського двору. Йому належать праці, зібрані в 12 книгах, в них описано з багатьма новими деталями ряд нервово-психічних захворювань, очні та кишкові захворювання. Серед останніх найдокладніше описано кишкових паразитів. Він вважав, що лікар повинен передусім запобігати захворюванням, з'ясовувати причини їх, на що мало звертали уваги в ті часи. «На хворого він повинен дивитись як на місто в облозі і намагатися врятувати його всіма засобами науки й майстерності, писав Александр Тралєсський.- Призначення сильних проносних, припікання, масивні кровопускання - це кара для хворого, а не лікування. Потрібно, вибавляючи хворобу, не вибавити самого хворого. Одне з важливих завдань лікаря - запобігти хворобі».
Александр Тралєсський створив велику школу, серед його учнів були вихідці і з слов'янських земель - Болгарії, Сербії, Хорватії, які входили до складу Візантії.
У Візантії медицина і особи, які обрали медичну професію, були у великій пошані. Оскільки нова християнська релігія вважала догляд за хворими за велику чесноту, медицину вивчали широкі кола освічених людей як серед світських, починаючи з імператора, так і серед духовних - аж до патріарха. Імператор Еммануїл І Комнен вважав себе настільки компетентним у медицині, що особисто лікував свого високого гостя імператора Німеччини Конрада III. Медицину вивчали й жінки, які працювали в шпиталях. За статутом, при всіх грецьких монастирях були шпиталі. У монастирі Пантократора, заснованому в 1112 р. імператором Іваном III, працювало 10 лікарів, з них 3 хірурги і 7 помічників.
Учені-лікарі Візантії внесли багато нового в лікування внутрішніх хвороб, гінекологію, педіатрію, воєнну хірургію. Вихованцем Александрійської школи Ніколаєм Міренсом, який був лікарем імператора Михайла III Палеолога, було складено фармакопею (1261 р.) з 2656 лікувальних форм, яка була основою для західної медицини до XVII ст. Паризький медичний факультет переглянув її лише в 1651 р. В IX ст. у Константинополі було організовано першу в світі вищу школу типу університету. Серед інших наук у цій школі викладали й медицину. Одночасно подібну школу було засновано в Болгарії у м. Охріді лікарем Кліментом (помер у 916 p.).
З часом умови для розвитку науки у Візантії ставали дедалі гіршими. Крім заворушень соціального характеру в самій імперії, постійних війн з різними завойовниками, які зазіхали на цю багату країну, духовні сили народу витрачалися на боротьбу з різними єресями - ухилами в новій, ще не цілком оформленій державній релігії - християнстві, яке, ставши ортодоксальним, дедалі більше пригнічувало людський розум.
Християнство офіційно змінило культ греко-римських богів у Візантії за часів правління імператора Константина (306- 337). За християнським вченням, земне життя само по собі є лише перехідний стан удосконалення душі для блаженства в загробному житті. Культ здорового красивого тіла, земних радощів, який був властивий світоглядові античних греків і римлян, змінився культом «убивання плоті». Все, що робить життя радісним, світлим,- від диявола. Наука, на думку представників церкви,- «служниця богослов'я», все, що належить знати людині, відкрито їй у святому письмі, у творах отців церкви і визнаних нею авторитетів давніх часів, яких свого часу «бог сподобив» і відкрив їм істину. Всі нові відкриття в науці викликали підозру, все, що хоч найменшою мірою відрізнялося від догм церкви, вважалося єрессю. Таке ставлення церкви до науки з усією жорстокістю виявилося в Західній Європі, де церкву очолили римські папи, створивши з часом наймогутніше в історії людства релігійне об'єднання - католицьку церкву, від тяжкого, реакційного впливу якої народи багатьох країн ще не повністю звільнилися і до наших днів.
Спочатку, коли до християн перейшли греко-римські храми, вони влаштовували в них притулки для хворих, людей похилого віку, калік. Перші такі притулки-лікарні були засновані вірменами в Кесарії (Мала Азія) в 369 р. та візантійською імператрицею Євдокією в 400 р. в Єрусалимі.
Статут монастиря (Пантократор), при якому була Кесарійська лікарня, передбачав певний порядок догляду й лікування хворих. Після хрещення Русі було використано й традиції монастирської медицини Візантії. Доглядали й лікували хворих у першому монастирі Русі - Києво-Печерській лаврі.
Інший тип лікарень склався на Сході з «ксенодохій» (дослівно «приміщень для чужоземців»), притулків для мандрівників (будинки для прочан на Русі).
Найбільшим лікувальним закладом тих часів був шпиталь у Константинополі. У шпиталі були окремі відділи для хірургічних хворих та хворих на гарячку. На чолі цих відділів стояли досвідчені лікарі. Вони мали помічників, спеціально підготовлених для догляду за хворими. Кількість ліжок у шпиталі обчислювалась багатьма сотнями.
Масове поширення заразних хвороб не було відоме в стародавньому світі в таких масштабах, яких воно набуло в епоху середньовіччя. Розвиткові епідемій сприяв цілий ряд умов: зростання міст з характерними для них скупченістю, перенаселеністю і брудом; масові пересування величезної кількості людей - так зване велике переселення народів (готів, гуннів, монголів та ін.) зі сходу на захід; пізніше - великий колонізаційний рух у зворотному напрямі - хрестові походи (вісім походів за період з 1096 по 1291 p.). Епідемії в епоху середньовіччя, як і в давнину, описувалися звичайно під узагальненою назвою «мор» - lojmos (неточний переклад - «чума»; чума Костянтина, Юстиніана та ін. за іменем візантійського імператора, під час царювання якого відбувалася епідемія). Судячи з описів, це були найрізноманітніші хвороби- висипний тиф, дизентерія, віспа та ін.; часто спалахували мішані епідемії. У зв'язку з колосальним поширенням прокази (під цією назвою об'єднувався цілий ряд хвороб) під час хрестових походів було утворено орден святого Лазаря для догляду за прокаженими; притулки ці дістали назву лазаретів.
Лікарні виростали також з притулків для калік і невиліковно хворих, богаділень (зокрема, для психічнохворих). В зародку такі заклади були вже при храмах в Єгипті та в інших країнах стародавнього Сходу.
Отже, з різноманітних джерел і під різними назвами у Візантійській імперії склалися лікарні як спеціальні заклади для догляду й лікування хворих, переважно під егідою церкви. Згодом вони набули поширення в інших країнах Сходу й Заходу. Візантія в історії медицини, як і в інших галузях культури, відіграла видатну роль у передачі античної спадщини в країни Сходу та Європи. Особливий вплив вона мала на розвиток медицини слов'янських народів, Вірменії, Грузії.
