Починаючи з VII ст. на історичну арену виходять арабські народи. Протягом майже п'яти століть араби панують у країнах Близького і Середнього Сходу, Північної Африки і на Піренейському півострові. Під їхню владу перейшли майже всі торговельні шляхи між Європою і Азією. В IX ст. арабські купці торгують з Китаєм, Індією, Київською Руссю. Це сприяло поширенню географічних та етнографічних відомостей, розвиткові наук, особливо математики, астрономії, хімії, медицини. Велика арабська держава, як відомо із загальної історії, проіснувала недовго, розколовшись на окремі халіфати. Літературною мовою для всіх халіфатів лишалася арабська. Цією мовою, так само як латинською на Заході, продовжували писати всі основні наукові праці. Тому в історії медицини під назвою «арабська медицина» об'єднуються праці лікарів-учених різних народів Сходу.
Історичною заслугою арабів є те, що вони, завоювавши Єгипет та країни Малої Азії, в яких глибоке коріння мала культура античних греків і римлян, у своїх наукових працях не тільки зберегли ці здобутки, а й розвинули їх. Арабські вчені вдосконалили обчислення часу, визначали географічні довготу і широту, заснували астрономічні обсерваторії, склали каталог зірок. Багато зробили арабські вчені для розвитку хімії, вони перші розробили основи лабораторної техніки. Видатний учений-енциклопедист з Хорезму Аль-Біруні (973-1048) на п'ять століть раніше від Коперника і Галілея доводив геліоцентричну будову світу. Математик і астроном Мухамед Аль-Хорезмі був засновником алгебри. Учений Аль-Джерб (Гебер) першим добув азотну та сірчану кислоти, нітрат срібла, хлорид ртуті. В арабів набули поширення паперові рукописні книги замість пергаментних, що значно здешевило їх.
Лікувальні заклади-притулки, що існували у великих містах Малої Азії, Єгипту, араби перетворили на великі шпиталі з медичними школами при них. Такі школи були в Бухарі, Багдаді, Дамаску, Кордові, Толедо. На арабську мову було перекладено твори Гіппократа, Галена, збірники Орібазія і Павла Егінського. Вихованці медичних шкіл діставали право на лікарську практику лише після перевірки їхніх знань колегією учених лікарів. З учених арабських лікарів великий слід в історії медицини залишили Разес та Ібн-Сіна.
Разес (Абу-Бакр Ар-Разі, 850-929) був головним лікарем багдадського шпиталю-школи. Він залишив дві капітальні праці: 25-томний медичний збірник Continens («Всеохоплююча книга з медицини») і другий збірник у 10 томах - Almansor («Медична книга»), в яких, грунтуючись на працях греко-римських античних авторів, а також на своїх дослідах і спостереженнях, подає відомості з анатомії, терапії, хірургії, гігієни тощо. У Разеса знаходимо описи віспи, кору. Причиною віспи він вважав затримання у матері під час вагітності менструальної крові - отрути, яка вноситься з кров'ю матері в плід, а потім, з ростом дитини, починає бродити і виділяється крізь шкіру у вигляді пустул. Отже, віспа розглядалася як природне явище. Такий погляд на віспу і взагалі на всі висипні хвороби у дітей був властивий багатьом народам. Ці хвороби вважали неминучими. Цим пояснюється, що людство з давніх часів намагалося викликати їх штучно, помітивши, що в таких випадках вони мають легший перебіг і ніколи не повторюються. Разес для штучного зараження віспою брав вміст пустули і прищеплював його здоровим дітям.
За переказами, Ар-Разі так вибирав місце, найбільш придатне для лікарні: розвішував шматки м'яса з однієї й тієї ж туші в різних місцях і спостерігав, де воно довше збережеться свіжим, саме це місце він вважав найбільш «здоровим» і тим самим найбільш придатним для лікувального закладу.
З праць Разеса ми дізнаємося, що вже за його часів для перев'язування ран вживалася вата, для швів - нитки з кручених і висушених кишок овець. Він запропонував спеціальний інструмент для усунення сторонніх тіл з дихальних шляхів. Разес першим з відомих нам авторів написав популярний твір для народу про медичну допомогу - «Для тих, у кого немає лікаря».
В Almansori Разеса ми знаходимо дуже цікаві рядки про важливість для лікаря вивчення медичної літератури:
«Тисячі лікарів, можливо, вже тисячі років працювали над удосконаленням медицини, і тому той, хто старанно читає їхні твори, намагається вникати у зміст їх, протягом свого короткого життя відкриває для себе значно більше, ніж коли б він сам бігав по хворих тисячу років... Неможливо, щоб одна людина, живи вона хоч 100 років, могла лише за власними спостереженнями дійти до пізнання більшості медичних істин, якщо вона не знає наслідків досвіду своїх попередників... Лікаря виховує не лише читання, а й здатність обміркувати прочитане і усвідомлені істини вміти застосувати в належних випадках».
Консиліум лікарів. (Арабська мініатюра XI ст. Віденська бібліотека).
Сучасник Разеса в Каїрі Ісаак бен-Солейман (830-920) був автором «Путівника в медицині»; цю працю було перекладено латинською мовою і надруковано в Падуї в 1487 р. У ній детально описано відомі в ті часи гарячки й уроскопію, якій надавали в середні віки великого діагностичного значення. В «Путівнику» подаються такі настанови для лікаря: «Не нехтуй відвідуванням і лікуванням бідних; немає більш благородного вчинку, як це. Потішай пацієнтів обіцянкою видужання, навіть якщо сам у це не віриш. Твої слова з таким запевненням можуть допомогти силам природи. Оголоси твій гонорар, коли хвороба перебуває в зеніті розвитку, бо коли хворий одужає, то, будь певен, що він забуде, чим він тобі зобов'язаний».
Продовжувачем Ар-Разі був його співвітчизник Алі Ібн-Аббас (помер в 994 p.). Його праці були відомі в багатьох країнах, тільки «Канон» Ібн-Сіни витіснив пізніше капітальний порадник Алі Ібн-Аббаса. Продовжуючи традиції Ар-Разі, він вимагав ретельно спостерігати перебіг хвороб, перевіряти правильність прийнятого опису їх: «Перевіряйте в лікарнях описи хвороб, не завжди правильні в медичних творах». Він вимагав перевірки дії ліків на тваринах, бо «...в наші дні стають відомі нові засоби, про які в давнину не мали й поняття». В той час як у середньовічній Європі в медицині панували заучування текстів і сліпий культ авторитетів, Алі Ібн-Аббас виступав як попередник дослідної і клінічної медицини.
Медицина в Арабських Халіфатах. Частина 1
