Найвидатнішим відкриттям у фізіологічній науці в кінці XVIII ст. було, безперечно, правильне пояснення ролі дихання в організмі.
У давнину в легенях бачили лише орган, через який в організм потрапляє пневма; пізніше вважалося, що в них охолоджується кров. Гарвей, описуючи кровообіг, не мав чіткого поняття про артеріалізацію крові; він ще дотримувався погляду Арістотеля, що серце є єдиним органом теплоутворення. Не розумів ролі дихання і А. Галлер, який відводив легеням головну роль для фонації голосу, тобто надавав їм значення, аналогічного тому, яке мають міхи в музичному інструменті - органі.
М. В. Ломоносов в 1756 р. першим пояснив процеси окислення і горіння і цим заклав наукову основу для правильного розуміння процесу дихання. Пізніше, в 1777 p., А. Лавуазье дослідами показав, що під час дихання поглинається кисень і утворюється вуглекислий газ, тобто відбувається «повільне горіння», а ще через 5 років разом з Лапласом довів, що утворення вуглекислого газу під час дихання є головним джерелом теплоти в організмі.
Вивченню нервової системи присвятив себе чеський учений Іржі Прохаска (1749-1820) -професор анатомії і фізіології у Відні та Празі. У своїх працях він збагатив уявлення про нервовий рефлекс, рефлекторну дугу, описав морфологічну різницю між передніми і задніми корінцями спинномозкових нервів. Нервову систему Прохаска розглядав як основу єдності організму. «У тварин вищої організації при великій різноманітності органів у нервовій системі дії всіх органів стікаються в одно». Його підручник з фізіології було перекладено на різні мови, зокрема на російську.
Потрібно згадати про один сміливий експеримент тих часів - імплантацію новоутворення. В зв'язку з оголошенням Ліонською академією конкурсної роботи на тему «Що таке рак?» Бернард Пейріл (1735-1804) подав опис своїх дослідів з уведення собаці рідини, витиснутої з ракової пухлини грудної залози. На місці таких введень, за його спостереженням, виросла пухлина.
До цього часу належать і перші спроби використання хімії для діагностики захворювань і розуміння перебігу більш тонких процесів в організмі.
В Англії у 1797 р. Джон Ролло почав робити аналізи крові і виявив гіперглікемію при діабеті.
Якщо учень Бургава Галлер багато зробив для розвитку фізіології і організації викладання медицини в одному з університетів Німеччини, то другому його учневі - Гергарду Ван Світе-ну (1700-1772) належить почесна роль не тільки реорганізації викладання медицини у Віденському університеті за зразком Лейденської школи, а й організації медико-санітарної справи в цілій країні.
Ван Світена було запрошено австрійською імператрицею Ма-рією-Терезією до Відня для реформи навчальної справи в університеті, яким керували єзуїти і викладання в якому провадилося за традиціями схоластики середніх віків. Світен організував при медичному факультеті лабораторію, клініку на 12 ліжок, ввів практичні методи навчання. Пізніше, очоливши державний відділ медико-санітарних справ, він передав викладання своєму землякові, також учневі Бургава, А. Гаєну. Гаєн почав видавати перший суто клінічний журнал «Ratio medendi in nosocomio - practico Vindobonensis» («Медичний звіт про практику Віденської лікарні»), який відіграв свого часу значну роль у нагромадженні великих клінічних спостережень.
Ван Світену належить основна редакція обов'язкових правил з медичної поліції (Hauptsanitats - normativ), введених австрійською владою в 1765 р. В них зазначалось, хто може займатись лікувальною справою, заборонялась практика мандрівних хірургів, окулістів; зазначались засоби боротьби з епідеміями серед людей і тварин, правила поховання трупів, утримання кладовищ, криниць, торгівлі медикаментами та ін.
З наукових праць Світена найважливіші 5 томів коментарів до афоризмів Бургава. Він уперше ввів лікування сифілісу дозованими розчинами ртуті. Лікування втираннями ртутної мазі, які в ті часи широко застосовувалися, часто давало токсичні ускладнення, оскільки супроводилося сильними слинотечами, за допомогою яких, як вважалося, організм звільняється від сифілітичних отрут. Для цього потрібно було виділяти близько 6 фунтів (2,4 кг) слини на добу. Свій метод Світен перевіряв у венеричній лікарні у Відні, поділивши хворих на дві групи: одну групу лікували старими методами, друга - одержувала розчин сулеми. Результати лікування в другій групі були кращі.
Існування душі, особливих вищих сил - spiritus vitae, vis essentialis, які спрямовують життя організму, визнавали багато вчених-лікарів не лише в Німеччині, айв інших країнах. У зв'язку з цим у медицині виникали спекулятивні теорії, далекі від справжньої науки. До таких спекулятивних теорій належать учення Антона Месмера про «тваринний магнетизм» і вчення основоположника гомеопатії Самуеля Ганемана.
Антон Месмер (1734-1815) був прихильником стародавнього погляду про вплив планет на стан здоров'я людини. На цю тему він написав свою докторську дисертацію «De influtu plane-tarum in corpus hymanum». Ознайомившись з відкриттям Галь-вані про вплив постійного електричного струму на тваринний організм, Месмер пояснив це проходженням по нервах електричних флюїдів, які є проявом світового флюїду, що проймає, просякає все навколишнє. В металах, твердив він, світовий флюїд виявляється у вигляді магнетизму. Такий магнетизм властивий і тваринам, включаючи і людину. На цей тваринний магнетизм можна впливати за допомогою магніту, змінюючи його потік, що відбивається позитивно на перебігу хвороб. Згодом Месмер вирішив, що зміни в потоці флюїдів можна викликати і без магніту, передачею флюїдів від однієї людини іншій дотиком, погладжуванням. Ще пізніше він дійшов висновку, що, уміючи відповідно сконцентровувати волю, можна на відстані викликати зміни в потоках флюїдів у людини і цим впливати на перебіг процесів в її організмі.
Вчення Месмера - месмеризм - знайшло багато легковірних прихильників, особливо у вищих колах Парижа, швидко поширилось по столицях Європи, включаючи і царську Росію, де дворянські кола, на чолі з царським двором, стали жертвами різних іноземних пройдисвітів, які для своєї наживи використовували їхню сліпу віру в існування таємничих сил. Вони діяли за стародавнім прислів'ям: «Mundus vult decipi - ergo decipia-tur (Світ хоче бути ошуканим - нехай і буде таким)». Месмер та його послідовники у своїх спробах вплинути за допомогою «тваринного магнетизму» на процеси в організмі людини почали використовувати прийоми, які лише з часом дістали пояснення, коли фізіологи вивчили явище гіпнотизму.
Інше вчення, розроблене в той час, що має своїх прибічників і в наші дні, відоме під назвою, яку дав йому сам .засновник,- гомеопатія. Основоположником цього вчення був німецький лікар Самуель Ганеман (1755-1843). Вивчаючи на собі дію хінної кори (cortex chinae), він помітив, що вона викликає у здорової людини подобу малярійного нападу. Зацікавившись цим явищем, Ганеман почав перевіряти інші лікувальні речовини і дійшов помилкового висновку, що певний медикамент діє специфічно на хворобу, подібну до тих, які він може викликати. «Подібне подібним виліковується (Similia similibus curantur)» стало основним принципом його вчення. Звідси походить і назва цього вчення - гомеопатія (від грецьк. omos - подібний). Етіологія і патогенез багатьох хвороб за часів Ганемана були невідомі, віталісти вважали їх наслідком розладу «життєвої сили». В терапії занадто зловживали блювотними, кровопусканнями, наркотиками. Ганеман виступив противником такої сильнодіючої терапії, вважаючи її шкідливою для «життєвої сили». Лікувальні властивості речовин, специфічна дія їх - dynamis щодо «життєвої сили», казав він, виявляються виразніше, якщо призначати їх в якнайслабших розчинах, тобто «потенціювати».
За Ганеманом, «потенціювання» здійснюють так: роблять спочатку міцну спиртову витяжку з певної лікувальної рослини. Дві краплі цієї витяжки змішують з 98 краплями спирту, розчин сильно збовтують. З цього розчину беруть одну краплю на 99 крапель спирту і так повторюють ЗО разів. Якщо медикамент - тверда субстанція, то процедуру, замість спирту, проробляють з молочним цукром. Ліки Ганеман радив приймати, додержуючись суворої дієти.
Медицина в Німеччині. Виділення фізіології в окрему дисципліну. Месмеризм. Гомеопатія. Частина 1
Медицина в Німеччині. Виділення фізіології в окрему дисципліну. Месмеризм. Гомеопатія. Частина 2
