Друга половина XVIII ст., перша половина і середина XIX ст. позначені цілою низкою природничо-наукових відкриттів, з яких Ф. Енгельс виділив три, найбільш значні: відкриття клітини; відкриття перетворення енергії; відкриття еволюційного розвитку організмів.
Клітинну будову рослин першим описав англійський учений Роберт Гук ще в 1665 p., вивчаючи рослини за допомогою вдосконаленого мікроскопа Янсена. Видатний французький учений і революційний діяч Франсуа Распайль (1794-1878) у-1824 р. у своїх працях доводив, що клітина є основним структурним елементом рослин і тварин. Це положення підтвердив у 1834 р. професор медико-хірургічної академії в Петербурзі П. Ф. Горя-нінов (1796-1865). На цей час удосконалилась техніка виготовлення мікроскопів. Працями Дейля і Фраунгофера було запропоновано спосіб усунення хроматичної аберації. Це дало змогу вивчати тоншу будову клітин рослин і тваринних організмів. Велика заслуга в цьому належить чеському вченому Яну Пуркіне (1787-1869), який у 1837 р. в своїх доповідях і демонстраціях у Празі переконливо довів не лише морфологічну, а й біолого-фізіологічну єдність клітин рослин і тваринних організмів. У 1838-1839 pp. було опубліковано праці німецьких учених ботаніка Якоба Шлейдена (1804-1881) і лікаря Теодора Шванна (1810-1882) про клітинну будову рослин і тваринних організмів. Особливо докладно ці питання висвітлено в капітальній праці Т. Шванна «Мікроскопічне дослідження про відповідність в будові і рості рослин» (1839), в якій сформульовано основні положення клітинної теорії. Він визнавав фізіологічну самостійність клітини і розглядав організм як суму клітин. Він першим описав в ядрах тваринних клітин ядерця, яким надавав великого значення.
Як бачимо, відкриття клітинної будови рослин і тварин було результатом праці багатьох учених різних країн і відіграло велику роль у прогресі природничих наук, особливо медицини. Ф. Енгельс у «Діалектиці природи» писав, що тільки з часу цього відкриття стало на твердий грунт дослідження органічних, живих продуктів природи - як порівняльна анатомія і фізіологія, так і ембріологія. Покров таємниці, що окутував процес виникнення та росту й структуру організмів, був зірваний. Незбагненне до того часу чудо виступило у вигляді процесу, що відбувається за тотожним по суті для всіх багатоклітинних організмів законом.
Клітинна теорія будови організмів змусила переглянути тогочасні погляди на патологію, потрібно було побудувати на нових підвалинах патологічну анатомію. Це здійснив видатний німецький учений Рудольф Вірхов (1821-1902).
Рудольф Вірхов (1821-1902)
Рудольф Вірхов по закінченні медичної освіти в 1843 р. працював спочатку помічником, пізніше прозектором центральної лікарні в Берліні. Вже перші його праці з судинної патології, про запалення звернули на себе увагу новим, науковим підходом до досліджуваних явищ, докладним обгрунтуванням кожного положення, прекрасною ілюстрацією морфологічних змін у клітинах, тканинах, органах. У 1846 р. він засновує журнал «Архів патанатомії, фізіології і клінічної медицини», який невдовзі став органом міжнародного значення у питаннях теоретичної медицини. В 1848 р. за участь у революційних подіях змушений був залишити Берлін і прийняти кафедру патологічної анатомії у Вюрцбурзькому університеті, яку посідав 7 років. За цей час Вірхов виконав важливі дослідження, систематизовані ним у книзі «Целюлярна патологія як учення, що грунтується на фізіологічній і патологічній гістології». В цій праці, яку було відразу ж перекладено майже на всі мови світу, подано характеристику основних патологічних процесів з погляду целюлярної патології, запропоновано нову термінологію, яка стала загальновизнаною.
У 1866 р. Вірхов повертається до Берліна, де для нього було створено спеціальний інститут патології, там він працює до кінця життя. Вірхов опублікував близько 1000 праць в основному з патогенезу загальнопатологічних процесів і характеристики патологічних змін при різних захворюваннях. Вірхов у своїх працях підкреслював необхідність для патологоанатома тісного контакту з клініцистами і навпаки: «...патологоанатом з анатомічного театру повинен іти до ліжка хворого, і на цій дорозі він повинен зустріти клініциста, який іде в зворотному напрямі». Вірхов працював багато і в галузі антропології, етнографії, археології, активно займався питанням громадської медицини, створив при інституті найбільший у світі музей патологічних препаратів. У другій половині свого життя Вірхов, в атмосфері розквіту прусського шовінізму та з остраху (після Паризької комуни) перед революцією народних мас, стає противником еволюційних ідей у природі, яких раніше дотримувався, виступає проти вчення Дарвіна, вважає, що його погляди приводять до «небезпечного соціалізму», зближується з прусським реакційним урядом.
Рудольф Вірхов, як і Теодор Шванн, був учнем талановитого німецького фізіолога Йоганнеса Мюллера. Вірхов цілком поділяв погляди свого товариша по школі Шванна на клітину як на самодостатню одиницю в організмі. Звідси він зробив висновок: «Всі наші патологічні відомості потрібно звести до змін в елементарних частинках тканин, у клітинах... Вся патологія є патологія клітин... Ненормальна діяльність клітин є причиною різних захворювань». Вірхов не визнавав гуморальної теорії і відкидав думку про особливе значення нервової системи для перебігу процесів в організмі. До кінця свого життя він залишався прихильником повної автономності життєвих процесів у клітинах організму. Хворобу Вірхов розглядав як суто місцевий процес у певній ділянці організму, не розумів цілісності організму, його єдності з навколишнім середовищем. Вірхов не визнавав відмінності органічних процесів від неорганічних; як і його попередники матеріалісти-механіцисти, вважав, що закони механіки, фізики, хімії можна з повним правом застосовувати і до процесів у живих організмах. «Електричні процеси в нерві,- писав він,- відбуваються не інакше, ніж у телеграфному дроті... живе тіло виробляє тепло через спалювання таким же способом, як це має місце в печі, крохмаль перетворюється на рослину і глікоген на цукор, як на заводі».
Вірхов та його послідовники суть патологічних процесів зводили до морфологічних порушень у клітинах і основну увагу звертали фактично на наслідки патологічних явищ, а не на процес розвитку їх.
Ще за життя Вірхова його вчення піддав гострій критиці Ф. Енгельс. Негативну оцінку целюлярної теорії патології дали М. І. Пирогов, С. П. Боткін, 1. М. Сєченов. Сєченов у тезах своєї докторської дисертації в 1860 р. писав: «Клітинна патологія, в основі якої лежить фізіологічна самостійність клітини або принаймні гегемонія її над навколишнім середовищем, як принцип, помилкова. Вчення це є крайній ступінь розвитку анатомічного напряму в фізіології».
Вірхов та його послідовники, використовуючи нові досягнення в мікроскопічній та лабораторній техніці, провели велику роботу з опису, класифікації і термінологічного визначення патологічних змін при різних захворюваннях. Вірхов відкидав як причину патологічних процесів вплив будь-яких таємничих сил, примушував шукати цю причину за допомогою ножа і мікроскопа. В цьому його велика історична заслуга. Під впливом учення Вірхова дуже зріс авторитет патологоанатомічної науки в медицині. При великих лікарнях у всіх країнах почали організовувати прозекторії, патологоанатоми стали свого роду контролерами роботи клініцистів. Загальновизнаним став девіз, яким охоче почали прикрашати лекційні зали: «Mortui docent vivura (Мертві навчають живих)». Учення Вірхова набуло широкого визнання в країнах Європи і Америки.
Отже, вчення Вірхова - целюлярна патологія - на певному етапі розвитку медичної науки відіграло позитивну роль. Але з розвитком медицини, особливо експериментальної, нагромаджувалося дедалі більше фактів, які показували однобічність цієї теорії, її гальмівний вплив на розвиток медичної науки.
