Наступник Клода Бернара по кафедрі Шарль Броун-Секар (1817-1894) поглибив учення про функції спинного мозку (синдром Броун-Секара), перший почав вивчати залози внутрішньої секреції.
Пізніше відомий фізіолог Чарлз Шеррінгтон (1859-1952) довів сегментарне розміщення корінців спинного мозку, відкрив м'язове чуття - пропріоцепцію.
Після ліквідації наслідків наполеонівських війн почалося швидке відродження Німеччини, зростання її Продуктивних сил. Німеччина стає однією з країн в Європі, в якій починають приділяти увагу науці як важливому фактору розвитку економіки та інших галузей народного життя. Уряд, промислові та громадські організації створюють сприятливі умови для роботи учених, чого не було в такій мірі у Франції і особливо в царській Росії. За 50 років, що минули після ганебного Тільзітського миру, Німеччина дала науці видатних учених у різних галузях'знання. Таким ученим був, зокрема, Йоганнес Мюллер, що створив велику школу, з якої вийшло багато визначних учених.
Йоганнес Мюллер (1801 -1858)-син шевця, був професором анатомії в Бонні, пізніше професором анатомії і фізіології в Берліні. Він є одним із засновників порівняльної анатомії. Й. Мюллер широко застосовував експеримент. «Я хотів би, щоб фізіологічний експеримент,- писав він,- давав такі самі певні і точні результати, як експерименти фізиків і хіміків». Значною мірою він досяг цього. И. Мюллеру належать видатні праці про розвиток людського зародка (мюллерові протоки), вузлів симпатичної частини нервової системи, кісткової системи, хрящів, фізіології органів чуттів, голосового апарату. У тлумаченні фізіологічних процесів він не був послідовним матеріалістом. Розроблений Мюллером закон специфічної енергії органів чуттів зазнав, з погляду філософського, критики з боку Л. Фейєрбаха і В. І. Леніна '. Й. Мюллер широко застосовував у своїх дослідах мікроскоп для вивчення нормальної будови органів і патологічних змін у них. Далі ці питання розробляли його учні Шлейден і Шванн, а також Рудольф Вірхов.
Учнями Иоганнеса Мюллера були Герман Гельмгольц, Еміль Дюбуа-Реймон, Ф. Генле, які своїми працями збагатили експериментальну і клінічну медицину.
Герман Гельмгольц (1821 -1894), про якого згадувалось вище,- відомий німецький учений. Він працював у галузі фізики, математики, фізіології, психології.
Г. Гельмгольц виявив й виміряв процеси теплоутворення при скороченні м'язів (1854 p.); визначив швидкість поширення збудження у нервах (1850 p.). Його праці з фізіології оптики становили епоху в офтальмології. Він винайшов офтальмоскоп, йому належать визначні праці з фізіологічної акустики.
Г. Гельмгольц був стихійним матеріалістом, він гостро виступав проти віталізму і метафізики в фізіології і медицині, але у своїх філософських поглядах не був послідовним. Так, визнаючи реальність зовнішнього світу, Гельмгольц твердив, що поняття і уявлення є наслідком дії предметів зовнішнього світу на органи чуттів людини. Разом з тим він вважав, що відчуття є лише символом зовнішніх явищ.
Така непослідовність Гельмгольца викликала гостру критику В. І. Леніна. Він писав: «Гельмгольц, дуже визначна величина в природознавстві, був у філософії непослідовним, як і величезна більшість природодослідників. Він схилявся до кантіанства, але й цієї точки зору не видержував у своїй гносеології послідовно. Ось, наприклад, з його «Фізіологічної оптики» міркування на тему про відповідність понять з об'єктами: «... Я означив відчуття як символи зовнішніх явищ і я відкинув у них всяку аналогію з речами, які вони представляють». Це - агностицизм, аледалі на тій же сторінці читаємо: «Наші поняття і уявлення е дії, що їх чинять на нашу нервову систему і на нашу свідомість предмети, які ми бачимо або які ми собі уявляємо». Це - матеріалізм... Гельмгольц котиться... до заперечення об'єктивної реальності і об'єктивної істини. І він доходить до кричущої неправди, коли закінчує абзац словами: «Ідея і об'єкт, представ-люваний нею, є дві речі, які належать, очевидно, до двох цілком різних світів...» Так розривають ідею і дійсність, свідомість і природу тільки кантіанці»
У вивченні зорового сприймання визначні роботи належать Яну Пуркіне, про праці якого з питань клітинної теорії вже згадувалось, його роботи з фізіології зору мали значення для розвитку офтальмометрії та офтальмоскопії і стали основою для розроблення пізніше теорії центрального і периферичного зору. Окремі відкриття в цій галузі дістали в історії його ім'я: «фігура Пуркіне» - розміщення судин в оці, «феномен Пуркіне»- зміна яскравості кольорів в умовах присмерку та ін.
Дюбуа-Реймон (1818-1896), засновник електрофізіології, був блискучим експериментатором. Він розробив нову методику, завдяки якій довів існування електричних явищ у м'язах, нервах, залозах та інших тканинах, сформулював закон електричного подразнення - закон Дюбуа-Реймона. За своїми філософськими поглядами був близький до механістичних матеріалістів. Він поділяв, на противагу своєму вчителеві Й. Мюллеру, погляд Дарвіна про еволюційний розвиток у природі, але заперечував можливість поширення принципу історизму на розвиток людського суспільства. Дюбуа-Реймон був і талановитим публіцистом. Він, як і Клод Бернар, у своїх працях підкреслював обмеженість людського розуму, неможливість розгадати таємниці природи, особливо живої, зокрема мислення. У своїх працях «Про межі пізнання природи», «Сім світових загадок» Дюбуа-Реймон проголосив: «Ignoramus et ignorabimus (Не знаємо і не знатимемо)». Наскільки це його невір'я - агностицизм - у можливість дальшого пізнання й оволодіння силами природи справдилося, найкраще свідчить таке пророкування Дюбуа-Реймона: «Сумнівно, щоб люди коли-небудь полетіли, і вони ніколи не довідаються, яким чином мислить матерія». Це було сказано на з'їзді лікарів у Лейпцігу в 1872 p., а в 1961 p., тобто через 89 років, людина здійснила цілком, здавалося, фантастичну річ - політ у космос. Набагато раніше класичними працями І. М. Сєченова та І. П. Павлова розгадано і основні закони, за якими відбувається в мозку людини процес мислення. Слід зазначити, що основна заслуга розгадування всіх цих «світових таємниць» належить нашим співвітчизникам.
Учнем Й. Мюллера був і видатний патологоанатом Ф. Генле (1808-1885), який описав докладніше будову нирки.
З німецьких фізіологів слід ще згадати талановитого Карла Людвіга (1816-1895), який очолив велику інтернаціональну школу фізіологів. В його лабораторії поруч з представниками інших країн працювали наші вітчизняні вчені О. С. Догель, В. В. Пашутін, М. О. Ковалевський, І. М. Сєченов, С. П. Боткін, І. П. Павлов, В. О. Бец, про яких докладніше буде сказано в наступних розділах. Людвіг розробив графічний метод запису на кімографі фізіологічних експериментів на тваринах (1847 p.), пізніше вдосконалений французьким ученим Е. Мареєм (1830- 1904); встановив, що в довгастому мозкові є центр, який регулює просвіт судин, обгрунтував фізичну теорію сечовиділення, разом з нашим співвітчизником О. С. Догелем увів у лабораторну практику кров'яний годинник, з І. Ф. Ціоном відкрив депресорний нерв серця. У своїх працях К. Людвіг виступав проти віталістів, прагнув усі явища в організмі звести до фізико-хіміч-них закономірностей.
1828 р. лікар і хімік Ф. Велер (1800-1882) синтезував у лабораторії сечовину, довівши тим самим, що для утворення органічних речовин не потрібна «життєва сила». З Велером співробітничав хімік Ю. Лібіх (1803-1873).
Як бачимо, в розвитку експериментальної фізіології в XIX ст. видатні заслуги належать представникам французької і німецької шкіл. Наприкінці XIX і в XX ст. велику роль у розвитку світової фізіології відіграють представники вітчизняної фізіологічної науки (І. М. Сєченов, І. П. Павлов, М. Є. Введенський) та вчені багатьох інших країн.
Наприкінці XIX і на початку XX ст. серед патологоанатомів виразно окреслилася тенденція розглядати патологічні явища в динаміці, з'ясовувати не лише морфологічні зміни, а й патогенез різних захворювань. Для цього патологоанатоми застосовують фізіологічні й біохімічні методи дослідження. Серед таких патологоанатомів найвидатнішими слід вважати Людвіга Ашофа, М. М. Анічкова та В. Т. Талалаєва.
Людвіг Ашоф (1866-1942) у Фрейбурзі створив велику інтернаціональну школу, з якої вийшли визначні роботи про тромбоутворення, гістологічні зміни при менструаціях, овуляції, про гістопатологію апендициту, ревматизму (гранульому Ашофа - Талалаєва), про систему мононуклеарних фагоцитів.
Експериментальна медицина. Частина 1
Експериментальна медицина. Частина 2
