Вхід

У XIX ст. хірургія досягла великих успіхів. Цьому сприяло докладніше вивчення топографічної анатомії, а головне - відкриття наркозу й антисептики. Оскільки підготовка хірургів багато років провадилася в майстернях цирульників і засоби оперування розроблювалися емпірично, без урахування топографії органів і тканин, то хірурги, які вже дістали шкільну підготовку і самі викладали хірургію в університетах, ще довгий час, роблячи операції, нехтували анатомією. Про це пише М. І. Пи-рогов у передмові до своєї класичної праці «Хірургічна анатомія артеріальних стовбурів і фасцій»: «Хто, наприклад, з моїх співвітчизників повірить мені, коли я розповім, що в такій освіченій країні, як Німеччина, можна зустріти відомих професорів, що з кафедри говорять про непотрібність анатомічних знань для хірургів». Роботи М. І. Пирогова з анатомії судин, фасцій, особливо класична робота з топографічної анатомії, проведені ним на заморожених трупах, значною мірою зумовили зміну поглядів хірургів у цьому питанні.

XIX ст. почалося кривавими війнами, в які було втягнуто всі країни Європи. Армія Наполеона переможно пройшла по всіх столицях Європи, поки не знайшла своєї загибелі в Росії під могутніми ударами народу, який став на захист своєї батьківщини. В ті часи французька армія справедливо вважалася найпередовішою щодо бойової і медичної організації. Реформатором медичної справи в армії Наполеона був головний хірург цієї армії Домінік Ларрей (1766-1842). До нього допомога пораненим подавалася звичайно лише по закінченні бою, що, зрозуміло, часто призводило до тяжких наслідків, особливо при кровотечах.

Ларрей організував при кожній великій частині армії рухомі перев'язні загони, до складу яких входили хірурги, їхні помічники, санітари. Загін мав власні зручні транспортні засоби, комплекти хірургічних інструментів, запаси перев'язного матеріалу, медикаментів, харчових продуктів. Під час боїв цей загін безпосередньо за бойовою лінією ставив намети, виряджав з ношами санітарів, що виносили з бойових рядів поранених, яким відразу ж подавалася належна хірургічна допомога, включаючи ампутацію. Ларрей дотримувався погляду, що при вогнепальних пораненнях плеча і стегна з ушкодженням кістки лише рання ампутація може врятувати потерпілому життя. Якщо врахувати, що в ті часи ще не були відомі причини і засоби боротьби з гнійними процесами, евакуація провадилась без належної іммобілізації, гужовим транспортом, по розбитих дорогах, то така радикальність була до певної міри виправданою.

Організація допомоги пораненим у бойових умовах, розроблена Ларреєм, для тих часів була найдосконалішою, але не давала потрібного ефекту, тому що Наполеон, незважаючи на протести Ларрея, передав медичну службу в армії під керівництво не лікарів, а інтендантів, які, прагнучи наживи, різко обмежували медичне постачання армії, скорочували кількість рухомих перев'язних загонів. У російській армії під час Вітчизняної війни 1812 року організація медичної допомоги не поступалася перед її організацією в армії французькій. Тим часом ні та, ні друга сторона під час кривавого Бородінського бою і в інших великих боях не могла належним чином обслуговувати поранених.

Настанови Ларрея щодо проведення ранніх ампутацій при вогнепальних пораненнях з ушкодженням кісток вважалися у воєнно-польовій хірургії обов'язковими до М. І. Пирогова, який, запровадивши надійну гіпсову іммобілізацію, розробив свій «щадний метод лікування».

Розвиткові хірургії дуже перешкоджали тяжкі загальні ускладнення, які розвивалися часом навіть після незначних оперативних втручань. М. І. Пирогов в одній із своїх праць розповідає про смерть у його клініці 10 гвардійських солдатів від «гострогнійного набряку» (анаеробного сепсису) після пункцій вен, що були зроблені їм для кровопускання з приводу гострої бленореї. Як уже не раз зазначалося, окремі вчені давно здогадувалися, що причиною гнійних процесів у ранах, як і причиною епідемічних захворювань, є живі збудники. Професор анатомії Медико-хірургічної академії в Петербурзі І. В. Буяльський у 1830 р. емпірично дійшов висновку, що миття рук хлорним вапном - найкращий засіб при роботі з гнійними гангренозними ранами. Таким же емпіричним шляхом професор акушерства Будапештського університету Ігнац Земмельвейс (1818-1865) дійшов думки, що причиною родової гарячки є внесення зарази під час дослідження породіль лікарями і студентами, які перед цим працювали в анатомічному театрі. Прийнято було мити руки лише після дослідження, а не перед ним. Коли він запропонував обов'язкове миття рук перед дослідженням розчином хлорного вапна, летальність серед породіль різко зменшилася. Земмельвейс надалі у своєму родильному будинку досяг зниження летальності матерів до незнаних на ті часи розмірів (0,8 %). Він гаряче пропагував свій засіб, але його пояснення причин виникнення родової гарячки зустріло гостру опозицію всіх тогочасних авторитетних акушерів. Зломлений нерівною боротьбою, він передчасно помер на 47-му році життя, діставши загальне визнання лише після смерті. За Земмельвейсом закріпилася слава «рятівника матерів». Саме так написано на його пам'ятнику. М. І. Пирогов так само вважав причиною гнійно-запальних процесів живе начало - «міазму», здатну розвиватися й відновлюватися.

Операція із застосуванням шпрея

Операція із застосуванням шпрея в часи Лістера.

Запровадження в хірургію нового методу запобігання розвиткові гнійних процесів у ранах, який став епохальним у розвитку хірургії, належить англійському хірургові Джозефу Лістеру (1827-1912).

Довідавшись із праць Пастера, що причиною бродіння і загнивання є дрібні організми, які містяться в повітрі, Лістер зробив припущення, що ці організми можуть бути причиною і гнійних процесів у ранах. Він спробував при відкритих переломах, перебіг яких завжди супроводився тяжкими запальними ускладненнями, запобігти потраплянню бактерій з повітря за допомогою багатошарової пов'язки, змоченої карболовим розчином, і досяг безгнійного загоєння. Такі клінічні спостереження переконали Лістера, що причиною нагноєння ран є бактерії. Вперше він опублікував свій погляд на причину нагноєння ран як наслідок потрапляння в них з повітря бактерій в 1865 р. і запропонував свій метод для запобігання цьому. Дальші клінічні сш> стереження і вдосконалення цього методу він описав у 1867 р. Лістер рекомендував захищати операційне поле від бактерій з повітря розпилюванням розчину карболової кислоти, яким належало також мити інструменти та руки хірургів, а рану прикривати восьмишаровою пов'язкою,

Праці Лістера не дістали відразу підтримки ні в Англії, ні в інших західних країнах. Видатні авторитети хірургії, акушерства заперечували основне положення Лістера, що збудниками нагноєння в ранах є бактерії. Значно перешкоджали поширенню методу Лістера й причини економічного порядку, бо втілення в життя його пропозиції потребувало значних витрат.

Вчення Лістера вимагало докорінної перебудови організації хірургічної допомоги у шпиталях. До Лістера хворих, зокрема хірургічних, розміщували в палатах незалежно від характеру захворювання, повітря в них завжди було задушливе, перев'язки робили коло ліжка пошматованою старою шпитальною білизною - корпією, яка звичайно заготовлялася брудними руками хворих. Запровадження в практичну хірургію лістерівського методу вимагало побудови окремих приміщень для операційних, перев'язних, значних витрат на придбання марлі, вати, інструментів, налагодження вентиляції і каналізації, підтримування чистоти в палатах тощо. Все це потребувало значних матеріальних витрат, на які благодійні товариства, монастирі, яким належала більшість шпиталів, як і міські управи, йшли дуже неохоче. Уряди по всіх країнах за тих часів стояли зовсім осторонь справи охорони здоров'я.

Проте переваги застосування антисептичного методу при хірургічних втручаннях були настільки разючі, що цей метод в останню чверть XIX ст. став загальновизнаним по всіх країнах. У нашій країні антисептичний метод лікування ран за Лістером в окремих клініках і шпиталях почав застосовуватися в перші ж роки після опублікування його робіт (П. П. Пелехін, І. В. Бур-цев, 1868), про що далі скажемо докладніше.

З часом виявилося, що карболова кислота, знищуючи бактерії, дуже шкідливо впливає на тканини, руки хірургів; вдихання парів карболової кислоти викликало у хворих і працівників операційні отруєння. Меншою мірою, але також шкідливими виявилися і сулема, і йодоформ. У цей час бактеріологи вже ввели в практику стерилізацію лабораторного посуду й живильних середовищ для росту бактеріальних культур текучою парою (Р. Кох, 1881). Незабаром виявилося, що надійніше і швидше стерилізація досягається паром під тиском в автоклаві (Л. О. Гейденрейх, 1884; Редар, 1886). Усе це дало змогу перейти, як і радив свого часу Пастер, до стерилізації всього, що дотикається рани, кип'ятінням, парою - до асептики, яка, таким чином, є дальшим удосконаленням безбактеріального методу оперування й лікування ран.

Розробляли асептичний метод у хірургії вчені різних країн. Особливо багато працювали в цій справі професор хірургії Юр'-євського (Тартуського), а пізніше Берлінського університету Е. Бергман (1836-1907), О. О. Троянов (Петербург), М. В. Скліфосовський (Москва), Я. Мікулич (Прага) та ін.

Зрозуміло, що не все застосовуване при операціях можна стерилізувати фізичними методами, тому, поряд з асептикою, продовжували використовувати й антисептичні засоби: операційне поле знезаражували найчастіше спиртовим розчином йоду (Н. М. Філончиков, 1904; Гросіх, 1908), руки хірурги після миття витирали спиртом, антисептичними препаратами просякали шовні матеріали тощо. Сучасні успіхи фармацевтичної хімії дають змогу застосовувати препарати, які, діючи на бактерії, менше ушкоджують живі тканини.


Хірургія в XIX - XX ст. Частина 1

Хірургія в XIX - XX ст. Частина 2