У другій половині XIX ст. у розвитку промисловості Німеччини спостерігається різкий стрибок, країна стає в передову шеренгу капіталістичних країн. Це супроводиться швидким зростанням чисельності, а разом з тим і свідомості німецького робітничого класу з його революційними вимогами щодо поліпшення умов праці, побуту та громадських прав взагалі. Під тиском цих вимог та для того, щоб захистити себе від епідемічних захворювань, які майже постійно панували у пролетарських кварталах, буржуазія змушена була йти на поступки.
У другій половині XIX ст. у розвитку промисловості Німеччини спостерігається різкий стрибок, країна стає в передову шеренгу капіталістичних країн. Це супроводиться швидким зростанням чисельності, а разом з тим і свідомості німецького робітничого класу з його революційними вимогами щодо поліпшення умов праці, побуту та громадських прав взагалі. Під тиском цих вимог та для того, щоб захистити себе від епідемічних захворювань, які майже постійно панували у пролетарських кварталах, буржуазія змушена була йти на поступки.
Лише користуючись методами природничих наук, насамперед методом експерименту, учені могли розробити й удосконалити оздоровчі заходи і науково обґрунтувати їх. Величезну роботу з експериментальної гігієни було здійснено німецьким ученим Максом Петтенкофером і численними учнями його школи, до якої входили представники різних країн.
Макс Петтенкофер (1818-1901) дістав підготовку у відомого німецького хіміка Ю. Лібіха, про якого згадувалося вище. Маючи ґрунтовні знання з хімії і фізики, Петтенкофер застосовував методи цих наук у гігієні, вивчаючи із своїми учнями значення повітря, води, ґрунту в житті людини, вентиляції приміщень, одягу, йому належать класичні праці про газообмін у людському організмі. З його учнів К. Фойт (1831 -1908) визначив перші гігієнічні норми харчування - добову кількість білків, жирів, вуглеводів, М. Рубнер (1854- 1932) запропонував теорію калорійного харчування, розглядав гігієнічне значення одягу.
Макс Петтенкофер (1818-1901)
З середини XIX ст. почали широко використовувати статистичний метод досліджень. Гігієна виділяється в окрему дисципліну із створенням у складі медичних факультетів самостійних кафедр, що дуже сприятливо відбилось на розвитку гігієнічної науки. Почали виходити капітальні праці, в яких підсумовувались досягнення цієї науки (М. Петтенкофера і Г. Цімсена, 1882- 1894; Т. Вайля, К. Флюгге, 1889; А. Бушарда, 1881; Ф. Ерісмана, 1887, та ін.). В усіх передових країнах почали організовувати спеціальні науково-дослідні гігієнічні та профілактичні інститути. В 1907 р. було організовано Міжнародне бюро гігієни, яке працювало до 1946 p., до сформування Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ). З часом відповідно до вимог практичного життя та ускладнення методів досліджень в різних галузях гігієни з неї виділились окремі спеціальності: гігієна праці, харчування, комунальна, шкільна, військова гігієна.
У працях гігієністів школи Петтенкофера, як і в працях переважної більшості західноєвропейських гігієністів, головна увага приділяється вивченню впливу на здоров'я людини природних факторів, розробленню і вдосконаленню різних методів гігієнічних лабораторних аналізів. Вони не надають належного значення соціальним факторам, таким, як умови праці, побут трудящих, вплив їх на стан здоров'я робітників. Наші перші вітчизняні гігієністи (О. П. Доброславін, Ф. Ф. Ерісман), про яких далі скажемо докладніше, приділяли значно більшу увагу цим факторам.
Наприкінці XIX ст. багатьма вченими різних країн було створено ґрунтовну наукову базу для розвитку гігієни. Від загальних описів учені перейшли до визначення впливу різних факторів на здоров'я людини, використовуючи точні кількісні і якісні показники фізичних, хімічних, біологічних та інших методів дослідження.
У другій половині XX ст. перед гігієністами постали нові складні проблеми теоретичного і практичного характеру. Найважливішою з них і невідкладною є проблема зниження і відвернення забруднення навколишнього середовища. У біологічній науці цією проблемою займається окрема її галузь - екологія !. Проблема дуже складна, і в розв'язанні її беруть участь не тільки медичні, природничі науки, а й суспільні та технічні.
Під тиском громадськості в економічно розвинутих країнах - США, Франції, Англії, ФРН та деяких інших - створено державні установи, які здійснюють окремі заходи щодо зниження рівня забруднення навколишнього середовища.
Під егідою Організації Об'єднаних Націй працюють міжнародні організації, які стежать за станом повітря, океанічних вод, вживають деяких заходів до відвернення загрози тотального забруднення їх. Всесвітня організація охорони здоров'я здійснює широку програму медико-біологічної оцінки повітря і води в містах і великих промислових районах. Є засоби визначення радіоактивних речовин у повітрі, воді, харчових продуктах та засоби захисту при роботі з радіоактивними речовинами; визначено стандарти допустимої концентрації токсичних речовин у воді, повітрі, ґрунті, в робочих приміщеннях у різних галузях промисловості.
В СРСР та інших соціалістичних країнах всіма державними організаціями провадиться велика робота з охорони навколишнього середовища. Діють закони про охорону природи - водних ресурсів, надр, атмосферного повітря, ґрунтів, тваринного світу та ін.
У XX ст. зростання організованого робітничого руху сприяло розвиткові соціальної гігієни. Про закономірність такого розвитку писав видатний історик медицини і гігієніст Г. Сігерист (1891-1957). Майбутнє медицини він вбачав у поєднанні лікувальної і профілактичної медицини; лікар майбутнього - соціальний лікар.
Засновником соціальної гігієни в Німеччині був А. Гротьян, який у 1920 р. очолив у Берліні першу самостійну кафедру соціальної гігієни. Він опублікував капітальну працю «Соціальна патологія» (перекладена на російську мову в 1926 p.). У цій праці Гротьян наводить основні групи захворювань з погляду соціальної зумовленості їх і накреслює шляхи громадської боротьби з цими захворюваннями. Завдання соціальної гігієни Гротьян визначав так: «Вивчати всі сторони громадського життя і соціального середовища за їхнім впливом на людський організм і на грунті цього вивчення знайти засоби, які в жодному разі не повинні обмежуватись суто медичним характером, але можуть захоплювати й частину соціальної політики і навіть загальну політику». Але Гротьян був переконаним реформістом і тому визнавав можливість розв'язання в умовах капіталістичного суспільства основних соціальних класових суперечностей шляхом реформ. Він, як і багато інших гігієністів Німеччини, пропонував ряд проблем розв'язувати з євгенічних, расових та мальтузіанських позицій. Таку увагу вчених до євгеніки було використано фашистами, що захопили владу в Німеччині,- соціальну гігієну було замінено расовою.
У Франції в Паризькому університеті кафедру соціальної гігієни було створено в 1919 p., очолив її Ж. Паризо. Він видавав спеціальний журнал «Огляд гігієни і соціальної медицини». Пізніше в Парижі було відкрито Інститут соціальної педіатрії, в якому Р. Дебре викладав курс соціальної гігієни.
В Італії викладання соціальної гігієни провадилось на медичних факультетах університетів уже в 1908-1913 pp.- Дж. Тропеїно в Неаполі, Е. Бонарді в Мілані. Вони були авторами праць з професіональної патології. У 1940 р. в Римі було відкрито Інститут соціальної медицини.
В Англії першу кафедру соціальної гігієни відкрито в Оксфордському університеті (1942 p.), очолив її І. Райль. У 1948 р. в Англії почала функціонувати державна служба охорони здоров'я, яка передбачала безплатну медичну допомогу.
У США в 1910 р. при Американській асоціації суспільної охорони здоров'я було створено секцію соціології, яка займалась проблемами рееміграції, расових відносин. В 50-70-ті роки дослідження американських медичних соціологів значно розширюються; розробляються такі теми, як соціологія і екологія хвороб, медицина і медична допомога як соціальний інститут, соціологія медичної освіти та ін.
Після другої світової війни в багатьох країнах Європи, Америки, окремих країнах Азії робітники домоглися певної участі держави в охороні здоров'я населення, створення державних установ охорони здоров'я, що забезпечує більшою чи меншою мірою медичну допомогу населенню. У багатьох капіталістичних країнах поруч з дипломованими лікарями за офіційним дозволом займаються лікуванням тисячі різних осіб без будь-якої медичної освіти. За лікування вони беруть дешевше, тому до них найчастіше звертаються незаможні люди.
Гігієнічні науки. Частина 2
