Судова медицина - це спеціальний розділ медицини, який вивчає й розробляє питання медичного і біологічного характеру, що виникають у судовій та слідчій практиці. Судова медицина є складним комплексом знань, вона використовує досягнення інших наук - фізики, хімії, біології, математики тощо і тісно пов'язана з криміналістикою.
Судова медицина допомагає органам правосуддя розслідувати злочини проти здоров'я і життя людини. До головних проблем, що їх розробляє судова медицина, належать вивчення причин і умов, які призводять до смерті, дослідження речових доказів та ін.
Виникнення і становлення судової медицини пов'язано із зародженням і оформленням державності. Уже в законоположеннях і писемних пам'ятках Стародавнього Риму, Стародавньої Греції, Індії, Китаю зустрічаються вказівки на застосування антропологічних і медичних знань при вирішенні питань цивільного і карного права.
Найбільш ранньою з наукових праць, що дійшли до нашого часу, прийнято вважати компендіум «Сі Юань-лу», написаний Сунь-Ци у 1247 p., де було узагальнено знання і уяви китайців у галузі судової медицини і права.
Першим карним кодексом середньовічної Європи, де питання судово-медичної експертизи набули законодавчого оформлення, став Бамбергський кодекс, складений Шварценбергом у 1507 р. Пізніше його було покладено в основу Карного кодексу Карла V, відомого під назвою «Кароліна» (1532). У ньому були точно визначені випадки судочинства, при яких є потреба в участі лікаря; огляд трупа, справи про вбивство дітей, при тілесних пошкодженнях, отруєннях, помилках лікарів.
Подальший розвиток судової медицини тісно пов'язаний з розвитком правових відносин, а також успіхами природознавства - фізики, хімії, біології і медицини, насамперед гістології і патологічної анатомії. У 1575 р. було опубліковано роботи А. Паре «Про пошкодження», «Про незайманість», «Про різні види насильної смерті», «Порадник до складання судово-медичних укладень», а в кінці XVI ст.- робота Кондронхи «Правила складання актів і висновків». У 1602 р. Ф. Фіделіс зробив спробу послідовно викласти основні положення судової медицини в книзі «Про донесення лікарів». У 1621-1661 pp. було видано багатотомну працю римського лікаря Закхіуса. Вперше систематизував і виділив судову медицину як самостійний розділ медичної науки Дж. Бонн у виданому ним в Лейпцизі (1690) творі «Судова медицина». Ця назва остаточно закріпилася як за наукою, так і за фахом.
Великий вплив на розвиток судової медицини справило введення гласного судочинства, яке зобов'язувало лікаря5експерта прилюдно обґрунтовувати і захищати свої висновки, а також узаконення повного розтину трупа. Вперше такий закон було прийнято в герцогстві Вюртемберг у 1686 p., а пізніше в інших країнах Європи. У кінці XVIII - початку XIX ст. судову медицину викладали разом з анатомією. Наприкінці XIX ст. у Відні, Берлині та в інших великих містах було створено інститути судової медицини, а при університетах у Франції, Австро-Угорщини, Бельгії, Швейцарії, Румунії - окремі кафедри поліцейської і судової медицини.
Основні сучасні напрямки судової медицини сформувалися в кінці XIX - початку XX ст. відповідно до розвитку мікробіології, гематології, імунології та серології. Остаточно сформувалися такі розділи, як судово-медична травматологія, акушерство і гінекологія, психіатрія, хімія, токсикологія.
В Росії перші дані про обов'язковий огляд осіб, які дістали тілесні ушкодження, відносяться до XI-XIII ст., але виконувався він, як правило, самими суддями, а не медиками. У XVI- XVII ст. лікарський огляд у зв'язку з механічними ушкодженнями, підозрою на отруєння, медичними правопорушеннями і визначенням здатності до державної і військової служби проводився епізодично.
Починаючи з 1716 р. артикулом 154 Військового уставу Петра І було наказано провадити обов'язковий розтин трупів у випадках насильної смерті. Перш за все це було введено в армії, на флоті та у 56 найбільших містах Росії. З 1746 р. вводиться обов'язковий огляд трупів у випадках раптової смерті.
Для судово-медичного розтину трупів і огляду живих було створено посади міських, а пізніше і повітових лікарів. З 1797 р. ці функції було передано створеним у всіх губернських містах лікарським управам. До безпосереднього проведення судово-медичної експертизи нерідко залучали відомих на ті часи лікарів - І. В. Буяльського (автора «Руководства врачам к правильному осмотру мертвых человеческих тел для узнания причини смерти, особенно при судебных исследованиях»), М. І. Пирогова (автоpa «Анатомических изображений человеческого тела, назначеных преимущественно для судебных врачей») та ін. Основним документом, що регламентував проведення судово-медичної експертизи, були «Наставления врачам при судебном осмотре и вскрытии мертвых тел» (1829), а з 1842 р.- Статут судової медицини, який діяв з невеликими змінами до 1917 р.
Викладання судової медицини у вигляді систематичного курсу лекцій з практичними заняттями почалося у другій половині XVIII ст. Спочатку її викладали разом з анатомією і фізіологією, а з 1863 р. за Університетським статутом - разом з гігієною, санітарією і епідеміологією. Статутом 1884 р. було засновано окрему кафедру судової медицини.
У Московському університеті такою кафедрою завідували послідовно І. Ф. Венсович, Є. О. Мухін, А. О. Армфельд, Д. Є. Мін, І. І. Нейдінг, П. А. Мінаков. Ці вчені сформували московську школу судових медиків. У Петербурзькому університеті в цей період працювали С. А. Громов - автор першого вітчизняного підручника з судової медицини (1832), Є. В. Пеликан, П. П. Заболоцький, Ф. Я. Чистович. Засновником київської школи вважають Н. А. Оболонського - автора «Посібника з судово-медичного обстеження трупа».
Після Жовтневої революції у зв'язку з докорінною реформою державного устрою і карного права було перебудовано і судово-медичну службу. У 1918 р. при Народному комісаріаті охорони здоров'я РРФСР було організовано відділ громадської медицини
3 підвідділом медичної експертизи, який у 1919 р. став самостійним відділом. У ньому було розроблено «Положення про права і обов'язки державних судово-медичних експертів», які було законодавчо закріплено введенням Карного (1922) і Карно-процесуального Кодексів РРФСР (1923). У 1924 р. при НКОЗ РРФСР було утворено посаду головного судово-медичного експерта. Тоді ж організовано бюро судово-медичних експертиз при обласних і крайових відділах охорони здоров'я.
У 1923 р. у Москві було створено Центральну судово-медичну лабораторію, яку у 1931 р. реорганізовано в НДІ судової медицини МОЗ СРСР. Організаторами і першими керівниками цього інституту були В. М. Смоляніпов і М. В. Попов. З 1939 по 1979 р. директором цього інституту був В. І. Прозоровський, який вніс великий вклад в організацію судово-медичної служби і впровадження в практику наукових досягнень судової медицини. Структуру судово-медичної служби, організацію підготовки судових медиків законодавчо було закріплено Постановою РНК СРСР 4 липня 1939 р.
У передвоєнний період було видано ряд оригінальних посібників і підручників. Перш за все це посібники з судової медицини М. С. Бокаріуса (1925, 1930), підручник «Судова хімія» А. В. Степанова (1929), посібники з судової балістики В. Ф. Чер-вакова (1937) і з судово-медичної акушерсько-гінекологічної експертизи Є. Є. Розенблюма, М. Г. Сердюкова, В. М. Смолянінова
(1935). У 1938 р. за участю і за редакцією М. В. Попова вийшло керівництво «Основи судової медицини», яке не втратило свого значення і дотепер.
У період Великої Вітчизняної війни було створено службу військової судової медицини (1943). Судові медики входили до складу Надзвичайної державної комісії по встановленню і розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників. Вони приймали участь у судових процесах по справах про злочини окупантів на території Краснодарського краю, Харківської області, у нацистських концтаборах смерті Заксенхаузені, Освенцимі, Майданеку та в інших. Важливе місце серед матеріалів обвинувачення зайняли висновки судових медиків на Нюренберзьскому процесі над головними військовими злочинцями.
У післявоєнний період вийшли в світ «Збірка офіційних і довідкових матеріалів з судово-медичної експертизи» і монографія A. М. Гамбург «Судово-медична експертиза самопоранень» (1946), посібник М. А. Бронникової «Судово-медичний огляд речових доказів» (1947). Пізніше були опубліковані численні посібники з огляду трупа на місці його виявлення, судово-медичного огляду трупа, гістологічного дослідження об'єктів судово-медичної експертизи, з судово-медичної гінекології і акушерства, експертизи живих осіб, обстеження одягу, речових доказів та ін.
Викладається судова медицина в медичних інститутах, на медичних факультетах університетів, а також в юридичних вузах і навчальних закладах МВС. У підготовці кадрів судових медиків активну участь брали В. М. Смолянінов, В. І. Прозоровський, B. Ф. Черваков, А. К. Туманов. Велику роль у підготовці наукових і практичних кадрів і в розвитку судово-медичної науки на Україні відіграли М. І. Райський, Ю. С. Сапожніков і М. С. Бо-каріус.
Микола Сергійович Бокаріус (1869-1931) закінчив у 1885 р. медичний факультет Харківського університету. У 1910 р. його було обрано професором кафедри судової медицини цього університету, якою він керував до кінця свого життя. У 1923 р. він організував у Харкові кабінет науково-судової експертизи, перетворений в НДІ (1925). З 1923 р. Бокаріус був Головним державним експертом УРСР. Велике практичне значення мають його роботи в галузі дослідження речових доказів. Запропонована ним проба на сперму і метод макроскопічного обстеження странгуляційної борозни увійшли до всіх підручників і посібників з судової медицини.
Михайло Іванович Райський (1873-1956) закінчив медичний факультет Томського університету у 1898 р. Захистив докторську дисертацію на тему «Діагностика смерті від переохолодження організму» (1907). Завідував кафедрою судової медицини Саратовського університету (1919-1937), Ленінградського медінституту (1937-1941), Військово-медичної академії (1941 - 1949), Одеського медінституту (1949-1956). Автор посібника з судової медицини (1953). Розробив класифікацію стадій формування трупних плям, що має значення для встановлення давності настання смерті, а також судово-медичну діагностику вогнепальних поранень. Запропонований ним поділ тяжкості тілесних ушкоджень на три ступеня увійшов до Карного кодексу УРСР.
У 1946 р. було організовано Всесоюзне товариство судових медиків і криміналістів, яке з 1961 р. входить до складу Міжнародної академії судової і соціальної медицини, утвореної у 1938 р. З 1958 р. видається журнал «Судово-медична експертиза».
