У ранніх наших збірниках законоположень («Руська правда», XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування. Поруч з лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах, у великих містах практикували і приїжджі лікарі з країн Заходу й Сходу. Вони ознайомлювали наших лікарів з лікувальними засобами своїх країн і, в свою чергу, запозичували і переносили в свої країни наш лікувальний досвід, зокрема використання цілющих властивостей лікарських рослин.
За грецькими зразками при монастирях і великих церквах, передусім у Києво-Печерському монастирі, влаштовуються притулки для хворих та інвалідів. Серед ченців виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і лікуванню їх. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молитви, але вдавалися й до лікувальних засобів побутової медицини.
«Києво-Печерський патерик» доніс до нас відомості про лікаря-ченця Агапіта, що лікував у Києво-Печерській лаврі в XI ст. У XII ст. серед населення був відомий арабський лікар Петро Сиріянин.
Князь Чернігівський Микола Святоша, який був ченцем Києво-Печерського монастиря, побудував Троїцьку надбрамну церкву (1108 р.) і лікарню, на базі якої пізніше утворено Больничний Свято-Троїцький монастир, де збирали «сліпих, кривих...». У Переяславі на Дніпрі в тому ж XI ст. була «будова банна й лікувальна», де всім, хто приходив, подавали безплатно медичну допомогу. Монастирі загалом не стали осередками подання такої допомоги, хоч на такі цілі вже в перших законодавчих актах Київської Русі після прийняття християнства належало виділяти церкві частину з усіх державних прибутків. Не було створено при церкві і шкіл для підготовки лікарів. Церква всіляко підтримувала і насаджувала насамперед віру в існування добрих і злих духів, лікувальну силу молитов, заклинань, чудодійних ікон, мощей святих, води монастирських криниць тощо.
З уведенням християнства одночасно існували два типи лікарів: народний, світський лікар-емпірик і лікар-священик. Останній мав переваги, однак не зміг повністю витіснити тип народного світського лікаря. З цих лікарів-емпіриків формувались перші військові лікарі, що обслуговували князівські дружини і передусім самих князів. Так, у «Києво-Печерському патерику» описано падіння з коня одного з воєначальників і тут же зазначається, що до нього прийшов князь у супроводі лікаря, готового подати йому допомогу.
У літературі з питань давньоруської народної медицини (дослідження В. Ф. Демича, П. П. Чубинського та ін.) часто є вказівки на поширені в народному побуті шкідливі для здоров'я звичаї і обряди і пов'язані з цим забобони. Однак було б зовсім неправильно трактувати всі народні звичаї, пов'язані з доглядом за хворими, як суцільно нераціональні й шкідливі або принаймні марні. Крізь лузгу нераціональних пережитків і обрядових нашарувань слід побачити те розумне начало, яке часто лежало в основі цих звичаїв. Так, наприклад, незаперечною є велика оздоровча роль традиційної лазні, яку із здивуванням описували протягом століть іноземці, що приїздили на Русь, зокрема звичай приймання пологів у лазні.
У Стародавній Русі застосовувалося багато раціональних лікувальних засобів: сирої печінки тріски для лікування так званої курячої сліпоти, бобрової струї як тонізуючого засобу, дьогтю для лікування корости, застосування для лікування цинги клюкви, морошки, вживання в разі потреби внутрішньо і як зовнішній засіб цибулі, часнику, хрону, редьки.
У часи свого розквіту Київська Русь мала торговельні і культурні зв'язки з усіма країнами Європи і найбільшими країнами Сходу. Невелика кількість літературних пам'яток юридичного, оповідного змісту, що дійшли до нас з часів Київської Русі, свідчить про широкий кругозір їхніх авторів, обізнаність їх з працями видатних учених Заходу й Сходу. У Кирило-Білозерському монастирі було знайдено рукопис XV ст. «Галіново на Іппократє» - коментар Галена до праці Гіппократа, очевидно, переклад з грецької мови.
У ті часи були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися відомості про лікування хвороб, виходячи з багатовікового емпіричного досвіду нашого народу, так і за писемними джерелами «Аскліповим і Галіним» (від Асклепія і Галена), як у тогочасних джерелах називали медичну літературу, яка потрапляла до нас з інших країн.
Серед тогочасних праць енциклопедичного характеру, в яких багато відомостей медичного змісту, особливе місце займає «Ізборник Святослава», перекладений у X ст. з грецької на болгарську мову і переписаний у 1076 р. для сина Ярослава Мудрого Святослава.
В «Ізборнику» медицина розглядається як майстерність найвищого порядку - «искусьи искусьиньїимь». Для розпізнавання хвороби і успішного лікування її лікареві слід докладно знати умови життя хворого: «Осмотри життя його, хожения, седания, едения и всього обычая его питай».
В «Ізборнику» знаходимо поради, як лікувати шлунково-кишкові розлади, шкірні хвороби, а також опис деяких ви-родливостей, раку. З лікарських засобів згадуються блекота, болиголов, полин, оцет, мед, жовч, мідь, припікання залізом. Велика увага приділяється порадам щодо харчування, підкреслюється особливе значення для здоров'я постійного підтримання бадьорості - «печаль далече отрини от себе, да невскоре состареешися».
У «Руській правді», збірнику законоположень Ярослава Мудрого (XI ст.) і в його продовженні - «Правді Ярославичів», згадується про оплату лікаря, запрошеного для огляду і допомоги покаліченому. Серед тих, хто лікував, могли бути й жінки. Про це свідчить стародавнє руське сказання «Про муромського князя Петра і дівицю Февронію», де описано, як дівиця вилікувала князя, тіло якого було вкрите струпами.
Зрозуміло, що допомогою вчених лікарів могли користуватися лише феодальна верхівка та заможні верстви населення. Основна маса населення в містах лікувалася у народних лікарів-ремісників, по селах - у знахарів і знахарок. З давніх-давен у побуті народу по містах і селищах широко застосовувалося миття в лазнях. У великих містах (Новгород) уперше в Європі в XII ст. було дерев'яними та гончарними трубами проведено воду і зроблено каналізаційні відтоки, вистелено вулиці деревом.
Значно затримала розвиток медицини, як і всього господарського життя й культури Русі, навала східних кочівників (XIII-XV ст.), що призвело до занепаду Руської землі.
Іншими шляхами відбувався розвиток медицини в західній частині України (Галичина), що не знала навали кочівників.
Часи стародавніх слов'ян. Київська Русь. Частина 1
Часи стародавніх слов'ян. Київська Русь. Частина 2
