В історії медицини на Україні не можна обминути братств - організації українського міщанства, які в XV- XVIII ст. мали велике значення в житті народу, в його боротьбі проти національного гноблення і спроб окатоличення. Братства існували здавна. Вони займалися різноманітною релігійно-благодійницькою і освітньою діяльністю, допомагали збіднілим та хворим членам своєї парафії тощо. В описі Павла Алеппського, який з антіохійським патріархом подорожував через Україну до Москви в 1654 p., читаємо: «Знай, що по всій землі козацькій, в кожному місті, в кожному селі для їхніх убогих, немічних та сиріт збудовано по краю чи в середині населеного місця будинки, в яких вони мають притулок». Братські притулки вже в XVI ст. дістають назву шпиталів (від лат. hospitalis - гостинний).
Одним із значних на Україні було Львівське братство. Найдавніші писемні згадки про нього відомі з 1439 р. Найбільшого впливу братство набуває в другій половині XVI ст. Воно має свою друкарню, обладнання якої спочатку складалося з викупленої із застави друкарні першодрукаря Івана Федорова, який втік з Москви від переслідувань царя Івана IV (Грозного) . Зі школи братства виходять перші викладачі «вільних наук» для Києва, Луцька, Вільна, Слуцька та ін. При Онуфріївському монастирі братство влаштовує в 1522 р. шпиталь, для якого пізніше дістає матеріальну допомогу від царя Федора Іоановича. В передмістях Львова при українських церквах було відкрито ще чотири невеличкі шпиталі.
Трахтемирівський шпитальний монастир на Дніпрі
Братські шпиталі, школи утримувалися коштом парафіян. У містах великі ремісничі цехи утримували свої шпиталі. Менші цехи об'єднувалися і мали один шпиталь. У деяких містах шпиталі утримувалися на митні кошти, що їх брали за користування міськими вагами, за переїзд через мости, переправу поромом. Крім шпиталів, які утримувалися на громадські кошти, були на Україні шпиталі, існування яких забезпечувалося заповітами заможних осіб, які відписували для цього села, млини і навіть шинки.
Про кількість шпиталів на Україні в XVII та XVIII ст. можна скласти уявлення з відомостей ревізьких книг Лівобережної України архіву Малоросійської колегії. За цими книгами, в 1732 р. в Чернігівському полку було 118 шпиталів, Лубенському-107, Миргородському - 29, Ніжинському-138, Полтавському - 42, Переяславському - 52.
Усі ці шпиталі мали опікувальну мету. Лікувальні заклади виникли пізніше. Медичну допомогу хворим, за винятком безпритульних, подавали вдома, це було цілком приватною справою.
Київське братство засноване пізніше - в 1615 р. Воно мало свою школу і шпиталь «для людей убогих, старих, уломних та духовних, яко і свецких и людей рицарских», як зазначається в його засновній грамоті.
Історія України XVI-XVII ст. характеризується запеклою боротьбою українського народу за свою національну самобутність.
У цій боротьбі почесну роль відіграли українські козаки. Частина з них за дніпровськими порогами створила свій осередок - Запорізьку Січ, яка стала військовим заслоном проти походів на північ військ кримських татар, які в XVI-XVII ст. нерідко доходили навіть до Москви.
Життя запорізьких козаків здебільшого минало в походах і бойових сутичках. Допомогу при різних пошкодженнях та захворюваннях вони подавали за правилами та засобами народної медицини тих часів. Козаки вміли пускати кров, виривати зуби, виготовляти пластири для лікування ран, накладати лещата при переломах. Вирушаючи в похід, вони разом із запасами зброї і харчів брали й ліки.
Більш-менш докладні відомості про лікувальні звичаї запорізьких козаків знаходимо в праці французького інженера Боплана, який прожив на Україні 17 років і свої спостереження виклав у книзі, виданій 1650 р. Він пише: «Я бачив козаків, які, щоб позбутись гарячки, розводили в чарці горілки півзаряду пороху, випивали цю суміш, лягали спати і на ранок вставали в доброму стані. Часто бачив я, як козаки, поранені стрілами, коли не було хірургів, самі засипали свої рани невеликою кількістю землі, яку перед цим розтирали на долоні слиною... Козаки хвороб майже не знають. Більша частина з них помирає в сутичках з ворогом або від старості... Від природи наділені вони силою та ростом високим...» Боплан зазначає також, що під час зимових походів серед козаків великих втрат від холоду не було, оскільки вони тричі на день їли гарячу юшку з пива, яку заправляли олією та перцем.
Звичайно, що відомості Боплана не завжди вірогідні. Іноді вони ґрунтувалися на переказах і домислах, не відбиваючи повною мірою реального стану лікарської допомоги.
З походів запорізькі козаки поверталися з великою кількістю поранених, частина яких залишалась назавжди інвалідами. З цих причин козаки змушені були мати свої шпиталі.
Перший такий шпиталь було засновано в дубовому лісі на острові між річками Старою і Новою Самарою. Там було споруджено будинки й церкву, оточені захисними ровами. На прохання козаків з Києва в цей шпиталь було запрошено ієромонаха Паїсія, на якого крім духовних обов'язків покладався також обов'язок лікувати інвалідів і поранених. Наприкінці XVI ст. головним шпиталем козаків стає шпиталь у Трахтемирівському монастирі на Дніпрі, нижче від Канева.
Військові шпиталі були в монастирях Лебединському біля Чигирина і Левківському біля Овруча. Монастирі охоче приймали на себе піклування про козаків, оскільки мали від цього матеріальний прибуток. У козацьких шпиталях, на противагу цивільним у містах і селах, знаходили притулок не тільки інваліди, тут також лікували поранених та покалічених у боях запорожців коштом Січі. Це були своєрідні перші військові лікувальні заклади на Україні.
У самій Запорізькій Січі були цирульники-професіонали. Так, у 1675 p., коли турецькі війська несподівано напали на Січ, під час боїв було, як про це пише в літопису Величко, «ранено до осмидесят товариства», яких кошовий Іван Сірко «целюрикам сечовим, за награждение з скарбу войскового им данное лечити приказал».
Після возз'єднання України з Росією Запорізька Січ і далі задовольнялась медичною допомогою своїх цирульників. Медична канцелярія для боротьби з чумою в Запоріжжі відрядила лікарів (1738, 1760). Відомо, що кошовий отаман Г. Федорів звертався через гетьмана К. Розумовського в Петербург з проханням призначити до запорізьких козаків на постійну службу лікаря «з доволною аптекой и помощниками». На це клопотання було дано згоду, але медичний пункт з дипломованим лікарем так і не було відкрито.
«Запорізький Спас» - головний козацький шпиталь у Межигір'ї коло Києва
Шпиталь в Межигір'ї після 1755 р. передбачалось перетворити на інвалідний громадський будинок. Проте такий будинок було влаштовано в Кирилівському монастирі в Києві, а в Межигір'ї наказано відкрити військовий шпиталь, який у 1787 р. в день наміченого відвідування Межигір'я Катериною II з невідомих причин згорів. Архів монастиря згорів ще раніше, в 1764 р. Цим і пояснюється брак відомостей про організацію і роботу цього лікувального закладу.
