Вхід

Центрального державного органу для керівництва всією медичною справою у Московській Русі не було. Відсутність такого органу до деякої міри компенсувалась Аптекарським приказом, заснованим у 90-х роках XVI ст. під назвою «аптекарська хата», або «палата». Призначенням її спочатку було виключно спостерігати за лікуванням царя і його родини, за ліками, які давались йому,- «для остереження його государева здоров'я». Згодом до цього додалося спостереження за всією діяльністю іноземних лікарів, їх відбір і запрошення на службу.

Перша утворена на Русі аптека в 1581 р. за царювання Івана IV (Грозного) також мала обмежене призначення «про Осу-даря». Значно пізніше, у XVII ст., до користування аптекою почали допускати також бояр і дяків без спеціального в кожному конкретному випадку дозволу царя. Ще пізніше, у 1672 p., було відкрито другу аптеку - «нижню», з вільним продажем ліків «всяких чинів людям». На відміну від «верхньої царської аптеки», розміщувалася вона не при палаці, а в людній частині міста у гостиному дворі. Та населення, а також бояри користувалися переважно «зеленним рядом» і лавками знахарів. Є відомості про відкриття в XVII ст. аптек також в інших містах - Новгороді, Пскові, Казані, Курську, Києві.

У діяльності Аптекарського приказа мала місце велика перерва, близько півтора десятка років, протягом так званих смутних часів - польсько-литовського і шведського вторгнення, громадянської війни, загального послаблення й розпаду державного управління. Відновлено було Аптекарський приказ у 1620 р. Цю дату деякі історики вважають датою його справжнього утворення. Однією з важливих функцій відновленого Аптекарського приказа стало збирання лікарських рослин. Воєводам розсилалися царські укази - зібрати й приставити певну кількість (за вагою) трав і ягід, «до лікарської справи придатних». Воєводи розподіляли цю повинність по окремих місцевостях, оповіщали про неї населення через особливих глашатаїв, які ходили по містах і селах, «кликали по дни мнози». Збиранням керували спеціальні «травники».

Аптекарський приказ тримав у своїх руках також продаж горілчаних виробів, керуючись при цьому «ціновою книгою», тобто встановленою таксою. У зв'язку з цим бюджет Аптекарського приказа досягав на кінець XVII ст. 10 тис. крб. на рік - колосальної на той час цифри. До 1661 р. штат Аптекарського приказа досягнув 60 чоловік, в тому числі було 6 докторів, 4 аптекарі, 3 алхіміки, 21 місцевий лікар, 16 лікарів-іноземців, 38 учнів лікарської і костоправної справи. Крім того, були ще піддячі, городники (для аптекарських садів), господарські працівники, тлумач.

З розвитком централізованої держави треба було особливо дбати про посилення армії. З цим пов'язані спеціальні заходи щодо організації медичної допомоги у війську. Вперше про лікаря у складі полку згадується в офіційному документі 1615 p., в дальшому зустрічаються списки лікарів різних полків. У XVI ст. воїнам нерідко видавали гроші «на лікування ран», що свідчить про звертання цих поранених до лікарів, які мали приватну практику, очевидно, передусім до костоправів і знахарів. Сума грошей, що видавалася, залежала від тяжкості поранення. З кінця XVII ст. Аптекарський приказ розсилав по полках ящики з медикаментами, які зберігалися й видавалися на командному пункті.

У XVII ст. дедалі частіше почали запрошувати докторів і аптекарів з інших країн, у XVI ст. іноземців запрошували тільки для обслуговування царського двору. Іноземних «дохтурів» запрошували здебільшого на вельми вигідних для них умовах, що різко відрізнялося від умов роботи вітчизняних лікарів. Іноземні лікарі крім великих коштів нерідко отримували багаті подарунки (дорогі хутра і т. ін.), а деякі ще й «села з робітниками», тобто ставали невеликими поміщиками. В архівних матеріалах збереглися скарги місцевих лікарів, які відчували себе покривдженими порівняно зі своїми іноземними колегами.

Деякі документи свідчать про попередню перевірку залучених на службу іноземних лікарів. Так, у документі 1667 р. у зв'язку із запрошенням лікаря Кастеріуса міститься перелік умов, яким має відповідати іноземний «дохтур», і спеціально застерігається, що уповноважений Аптекарського приказа повинен дуже серйозно підходити до вибору кандидата, віддаючи перевагу лікарям дипломованим і досвідченим Про те, що в Москві в середині XVII ст. були іноземні лікарі, свідчить чолобитна, подана 1659 р. цареві Олексію Михайловичу архімандритом Іверського монастиря Діонісієм, в якій той скаржиться, що жоден з іноземних лікарів, до яких він звертався, не допоміг йому в його хворобі.

Під час епідемії чуми і війни з Польщею у 1654 р. було створено при Аптекарському приказі лікарську школу, до якої набирали «стрілецьких дітей». Строк навчання був диференційований - від 4 до 6 років, залежно від рівня підготовки учнів. У школі крім загальноосвітніх викладалися також спеціальні медичні предмети, зокрема початки анатомії, фізіології, хірургії, терапії, лікознавства. По закінченні теоретичного курсу учні відбували практичну підготовку під керівництвом досвідчених лікарів. До школи було проведено кілька наборів. Випускників направляли в полки «для лікування ратних людей». Одночасно з лікарською було створено однорічну практичну школу «костоправного діла». Обидві школи не стали постійними закладами, з припиненням епідемії чуми і війни з Польщею набори в них було, очевидно, припинено. За архівними даними виявлено імена понад 100 лікарів і лікарських учнів, яких було випущено зі школи або які навчалися в ній.

Із заходів щодо санітарного забезпечення слід згадати водопровід, побудований у першій половині XVII ст. з нагнітанням води з Москви-ріки у Кремль насосами на кінній тязі. Цей водопровід вважався тоді одним з найкращих у Європі.

У середині XVII ст. ініціатором багатьох культурних починань, зокрема у справі медицини, був боярин Федір Михайлович Ртищев, освічений державний діяч, що брав участь у підготовці возз'єднання України з Росією. 1652 р. Ртищев заснував у Москві дві лікарні. Дослідник російської медичної старовини Л. Ф. Змєєв характеризує один із створених Ртищевим закладів як богадільню, другий - як «першу правильно влаштовану цивільну лікарню в Росії». Ртищев висунув пропозицію про укладення державами, що воюють, угоди про збереження життя пораненим, взятим у полон, і догляд за ними. Він випередив цим на 200 років пропозицію Анрі Дюнана (1864) про Товариство Червоного Хреста. Ще раніше, з 1608 p., під час вторгнення польсько-литовських військ (на чолі з Сапегою і Лісовським) в обложеній Троїце-Сергієвій лаврі (нині м. Загорськ) був шпиталь для поранених російських воїнів. Доглядали за пораненими і хворими ченці Лаври. У поданні медичної допомоги при облозі було використано досвід невеликої лікарні, що існувала в Лаврі ще з 1452 р. Збереглися малюнки, на яких зображено догляд за хворими в цій лікарні.

Після зняття облоги шпиталь обслуговував довколишнє населення, а також російські війська і народне ополчення в битвах за визволення Москви у 1652 р. і після її звільнення. З огляду на невеликі розміри шпитального приміщення у Троїце-Сергієвій лаврі для розміщення поранених і хворих було використано довколишні села і спеціально побудовані з цією метою поза стінами монастиря бараки. Кількість поранених і хворих досягала тоді кількох тисяч одночасно - небувало велика для тих часів цифра. Доглядати поранених і хворих допомагали селяни довколишніх сіл.

Під час війни з Польщею і Швецією у 1656 р. у Смоленську, де зібралась значна кількість поранених і хворих, було відкрито «воєнно-тимчасовий госпіталь». Другий такий великий госпіталь пізніше, 1678 p., було відкрито у Москві. Він був розташований у кількох монастирських подвір'ях.

У 1682 р. з'явився указ про відкриття у Москві двох лікарень («шпиталів») для цивільного населення. Фактично через брак коштів відкриття їх тоді не відбулося. Однак заслуговує на увагу те, що згідно з указом перед цими лікарнями ставилося завдання не тільки лікування хворих, а й навчання й удосконалення молодих лікарів: «І в цьому ділі молодим дохтурям немала користь і науки своєї удосконалення» - починання знаменне порівняно зі схоластикою, що панувала на той час при підготовці медиків у західноєвропейських університетах.

Цей принцип практичного навчання лікарів біля ліжка хворого через 25 років, за Петра І, було покладено в основу системи підготовки лікарів у шпитальних школах.

З економічним і політичним посиленням Московської держави виникла потреба в різноманітних знаннях. Цим було зумовлене залучення вчених із споріднених країн, передусім з України ще до її возз'єднання з Московською Руссю за Богдана Хмельницького, згодом з Білорусії, а також із Греції та єдиновірних, тобто православних, країн Близького Сходу.

З Києво-Могилянської академії 1648 р. прибули вчені Єпіфаній Славинецький і Арсеній Сатановський (про їхню діяльність див. с. 200), з Білорусії - Симеон Полоцький, що став вихователем дітей царя Олексія Михайловича. Пізніше, в 1985 p., приїхали брати Ліхуди з Греції. Першочерговим завданням запрошених учених було виправлення богословських рукописних книг, у яких траплялося багато помилок, що виникли при повторному переписуванні. Згодом на цих учених покладалися функції «справщиків» - коректорів при виданні книг. 1682 р. у Москві було засновано Слов'яно-греко-латинську академію, з якої пізніше вийшло багато видатних культурних діячів, зокрема Михайло Васильович Ломоносов, а також П. В. Посников - лікар, фізіолог і дипломат.

У Московській феодальній монархії зріла, хоча й повільно, свідомість необхідності налагодження лікарської справи. Незважаючи на невисокий рівень практичних заходів у галузі медицини, все ж було підготовлено грунт для значних перетворень у медичній справі, здійснених пізніше - у XVIII ст.


Медицина у північно-східних слов’янських землях. Медицина у московській державі. Частина 1

Медицина у північно-східних слов’янських землях. Медицина у московській державі. Частина 2