Невтручання державної влади у справи охорони здоров'я особливо тяжко відчувало населення під час численних епідемій, які вибухали то в одному, то в іншому місті країни. Таке ж становище спостерігалося фактично і після возз'єднання України з Російською державою до часів Петра І.
Петро І створив замість Аптекарського приказу Медичну канцелярію на чолі з головним лікарем, який мав стародавню грецьку назву - архіятр. Ця назва за керівниками медичної справи в Росії зберігалася до 1763 p., коли Медичну канцелярію змінила Медична колегія.
У 1721 р. в Росії було прийнято закон, за яким:
Зрозуміло, ця постанова, якщо врахувати дуже обмежену в ті часи кількість лікарів і аптек, могла мати чинність лише в найбільших містах. Однак це вже свідчило про пряме втручання держави в організацію медичної справи. Найвиразніше в ті часи це втручання виявилося в протиепідемічних заходах, які здійснювалися через державний апарат. Коли 1718 р. виникла чума на Україні, Петро І видав наказ, за яким усі заражені місцевості належало оточити заставами, на великих шляхах побудувати шибениці і всіх, хто обминав би застави потай, наказано було «вешать, не списываясь». Листи від кур'єрів належало приймати лише через вогонь, тричі переписувати і лише останню копію надсилати за призначенням.
Першим вітчизняним лікарям доводилось приділяти дуже велику увагу боротьбі з пошесними захворюваннями. Через брак у ті часи певних знань про етіологію цих захворювань і засобів запобігання їм багато лікарів заражувались і гинули.
Серед вітчизняних лікарів-учених, які велику увагу приділяли вивченню засобів запобігання чумі і лікування її, слід згадати доктора Данила Самойловича, який здобув визнання у тогочасній світовій медичній науці.
Данило Самойлович (1744-1805), закінчивши Київську академію й Петербурзьку госпітальну школу, служив спочатку полковим лікарем. У 1780 р. одержав докторський диплом у Лейдені. Після цього він майже весь час працював на Україні, ведучи боротьбу з епідеміями чуми, які вибухали в різних місцевостях. Самойлович був людиною, близькою до всемогутнього в ті часи князя Потьомкіна, що давало йому змогу широко і з великим успіхом здійснювати протичумні заходи. Йому належить багато праць російською і французькою мовами, присвячених, головним чином, дослідженню чуми.
Самойлович у своїх працях був палким послідовником методів М. В. Ломоносова, висловлювання якого брав епіграфами для своїх праць. Він переконливо довів, що чума не переноситься міазмами, які виникають внаслідок гниття різних органічних речовин, як це було визнано тогочасною наукою, а передається при безпосередньому контакті з хворим. Самойлович запропонував для медичних працівників запобіжне щеплення проти чуми подібно до противіспяної варіоляції. Він розробив нові методи ізоляції і дезинфекції під час чумних епідемій, за якими не треба було спалювати будинки і речі заслаблих, від чого в ті часи населення уражених місцевостей терпіло матеріально.
Своїми працями він значно сприяв проведенню санітарних заходів у російській армії.
Самойлович робив наполегливі спроби за допомогою патологоанатомічних розтинів і мікроскопічних досліджень знайти збудник чуми. Зрозуміло, що ці спроби через недосконалість тогочасної мікроскопічної техніки не могли увінчатися успіхом.
У своїй праці «Мікроскопічні дослідження, які провадив у Кременчуці Данило Самойлович» він писав: «Отрута пошесна складається з деякої особливої і зовсім відмінної речовини, про яку ніхто раніше не знав і яку нині досліджено мною через якнайточніші мікроскопічні та інші спостереження... Хвороба ця ніде й ніколи інакше не заражає, як тільки шляхом дотику». Самойлович висловлював оптимістичну впевненість у подоланні чуми. «Збудеться сподівання моє, писав він, - і побачимо ми всі, що морова смертоносна пошесть, заразоносна чума, так само в народі вже не буде небезпечна, як і сама віспа, тим паче віспа щеплена». Данила Самойловича було обрано членом 12 іноземних академій. Не був він лише членом Петербурзької академії.
Оскільки Данило Самойлович не працював у вищих медичних школах, ім'я цього видатного вченого скоро було забуте і майже не згадувалося у працях з історії медицини. Навіть точна дата його смерті була невідома. Лише новими дослідженнями архівних матеріалів доведено, що помер Самойлович у 1805 р. і похований у Миколаєві над Південним Бугом. У цьому місті в 1968 р. йому споруджено пам'ятник, його іменем названо нову лікарню в приміському селі, де містився великий військовий госпіталь, очолюваний Д. Самойловичем.
Одночасно з Д. Самойловичем велику роботу з оздоровлення армії, з організації здорового побуту солдатів у мирний і воєнний час провадив штаб-лікар Юхим Білопольський.
Юхим Білопольський народився в 1753 р. Закінчивши Чернігівську колегію, вчився в Петербурзькій госпітальній школі. За дорученням славетного полководця О. В. Суворова відав організацією заходів щодо охорони здоров'я солдатів. Суворов не раз у своїх наказах по армії вимагав від командирів виконання всіх настанов цього «искуснейшего штаб-лекаря». В цих настановах вимагалось: «Причини хвороб, яких стає дедалі більше, знати неодмінно, а вишукувати їх не в лазареті між хворими, але між здоровими у полках, батальйонах, ротах, корпоральних та різних окремих командах, дослідивши їхню їжу, питво, будову казарм і землянок, час їх побудови, простір і тісноту, чистоту, кухарський посуд, все утримання». Пізніше Білопольський працював під керівництвом Д. Самойловича у приморських госпіталях на Чорному морі.
Величезна шкода, якої завдали епідемічні захворювання, особливо чума, південним землям країни, примусила державну владу створити медичну організацію, яка провадила б постійні спостереження і здійснювала певні запобіжні заходи проти занесення чуми. Таку установу було засновано в 1740 р. під назвою Васильківського карантину під Києвом. За зразок при організації його було взято відомі на всю Європу карантини у Венеції та Рагузі (тепер - Дубровник, Югославія).
У Василькові містився головний карантин, підвідділи його були в Переяславі, Черкасах, Кременчуці, Добрянці, Переволочні, Бахмуті, Ізюмі та Луганську. Очолював карантин головний лікар, підвідділи - лікарі. З головних лікарів Васильківського карантину варто згадати Івана Полетику, який з 1763 р. очолював його протягом 20 років.
Іван Полетика (1722-1783) медичну освіту здобув у Лейденському університеті. Дисертацію «Про природжені захворювання» він захистив так успішно, що його було рекомендовано професором медичного факультету Кільського університету в Німеччині. Пробув він на цій посаді два роки і за своїм бажанням повернувся на батьківщину, де його було призначено спочатку головним лікарем генерального госпіталю в Петербурзі, посаду якого до цього часу займали лише іноземні лікарі. Тут йому довелося налагоджувати медичне і господарське обслуговування хворих солдатів, вести наполегливу боротьбу із зловживаннями. В одну з своїх поїздок на Україну він завербував і привіз до Петербурга 60 учнів з українських колегій для госпітальних медичних шкіл.
Незважаючи на організацію карантинів, епідемії чуми час від часу вибухали в різних місцевостях України. Найгрізніша з них - епідемія 1770-1772 pp. З України вона була занесена до Москви й винищила велику кількість населення. Перебіг епідемії в Москві докладно описав О. Ф. Шафонський, лікар московського генерального госпіталю, у фундаментальній праці «Опис морової пошесті, що була в столичному місті Москві з 1770 по 1772 рік, з додатком всіх для припинення оної тоді встановлених закладів» (1776). Ця праця особливо цінна своєю документальною частиною, в якій викладено всі заходи, що здійснювалися у Москві, - організація навколо Москви карантинних застав, лікарські наради та ухвали цих нарад, ізоляція хворих і підозрілих, поховання трупів тощо, аж до витрачених на окремі заходи коштів.
Лікарі, що брали участь у боротьбі з чумою (О. Ф. Шафонський, К. О. Ягельський, Д. С. Самойлович, С. Г. Зибелін та ін.), працювали самовіддано, ризикуючи життям. Вони всіляко уникали насильницьких заходів, які були б незрозумілі населенню і могли його налякати. Водночас у багатьох місцях виникали бунти незадоволеного населення, що супроводилися розгромом продовольчих складів і монастирів, де були зосереджені хворі. Налякана імператриця Катерина II прислала до Москви свого фаворита графа Григорія Орлова з великими військовими з'єднаннями. Діючи методом «батога і пряника», Орлов, з одного боку, звільнив з тюрем ув'язнених злочинців і використав їх для видобування із «заморних» будинків численних трупів померлих від чуми і поховання їх, з другого - проводив масові страти бунтівників на Красній площі. Після закінчення епідемії на околиці Петербурга було споруджено коштом заможної частини москвичів велику арку з написом «Орлову від чуми врятована Москва». Арка збереглася до наших днів.
При лікуванні епідемічних захворювань у XVIII ст. вважали за необхідне, виходячи з ідей гуморальної патології, звільняти організм хворих від materia morbifica різними спорожнювальними засобами: кровопусканнями, проносними, блювотними, потогінними. Особливо дійовим вважали кровопускання - в першу ніч, повторення його на другий і третій день (відомий англійський лікар Russel, 1726-1800).
«Слід випускати краще побільше крові, ніж мало», - радив професор Санкт-Петербурзької госпітальної школи И. Шрайбер (1705- 1760). Так пропонував у своїй інструкції щодо лікування чуми і генеральний штаб-доктор російських армій И. Лерхе в 1738-1739 pp. та в 1770-1771 pp. під час вибуху епідемії на російсько-турецьких фронтах. Наслідки такого лікування були жахливі. Приміром, в гарнізоні м. Очакова, який мав у своєму складі до 7500 чоловік, за квітень 1738 р. померли від чуми 7200 осіб.
Під час спалаху чуми в армії на початку 1770 р. спостереження переконали лікарів у шкідливості спорожнювальних засобів, особливо кровопускань, які не тільки не допомагали, а прискорювали смерть хворих. Першими це помітили лікарі в чумному шпиталі біля м. Ясси I. Рембовський та А. Вишетицький, які, нехтуючи інструкцією, почали широко застосовувати не спорожнювальні, а цілий арсенал зміцнювальних засобів, що значно зменшило число смертельних випадків. До такого ж висновку прийшов і доктор медицини Сила Митро-фанів, який в цей же час очолював чумний госпіталь у Києві. (Пізніше в Бухаресті А. Вишетицький і С. Митрофанів заразилися чумою і померли). Цей новий метод лікування чуми почали широко застосовувати Рембовський, Самойлович, Орреус, Ягельський та інші лікарі в чумних госпіталях Москви під час епідемії 1771 р. Число видужалих у госпіталях, де працював Д. Самойлович, в Москві і в 1784 р. в чумному госпіталі в Кременчуці, дорівнювало 49 % - число досі незнане. Такі результати лікування чуми російськими лікарями знайшли жвавий відгук у світовій медичній пресі.
Слід зазначити, що боротьба з чумою під час епідемії 1770-1771 pp. на Лівобережній Україні провадилася, особливо по містах, за всіма вимогами тогочасної науки. Зовсім інакше йшли справи на Правобережній Україні, яка перебувала під владою королівської Польщі. Населення там було цілком залишене напризволяще. З тогочасних хронік ми довідуємося, що, приміром, населення м. Браїлова, коли в серпні 1770 р. спалахнула в місті чума, покликало на допомогу з Вінниці відуна. Він викопав з могили мерця, що помер від чуми, прив'язав його до хвоста білого коня і в супроводі 12 парубків проволочив труп по вулицях, що, зрозуміло, викликало спалах епідемії по всіх районах міста. Великі чумні епідемії були на Україні в 1797-1798 pp. і навіть у першій половині XIX ст.
Епідемія чуми в 1797-1798 pp. охопила Поділля і Волинь. У Проскурів-ському та Кам'янецькому повітах, звідки почалась епідемія, вимирали цілі села. Епідемія настільки тяжко відбилась на економіці цих губерній, що населення було звільнено від усіх податків на 3 роки.
Під час епідемії чуми в Одесі в 1812 р. з 3500 заслаблих померли 2655, в навколишніх селах - 1087 осіб. Спалахи чуми в Одесі в 1823, 1829 та 1837 pp. вдалося вчасно розпізнати і швидко припинити.
Великої шкоди населенню завдали також епідемії віспи.
