hismed.net

1737р. сенат наказав у великих містах «для пользования обивателей в их болезнях содержать лекарей». В переліку пунктів, куди належало призначити лікарів, є й 13 українських полків, на які тоді поділялася Лівобережна Україна. Правобережна Україна в ті часи ще перебувала у складі Речі Посполитої. Через брак лікарів ці посади не завжди були зайняті. Так, у звітах Гадяцького полку за 1747 р. у видатках з медичної частини значиться утримання лише одного «целюрика». Міськими лікарями призначалися полкові лікарі, які через стан здоров'я та похилий вік не могли далі служити у війську.

Після 1781 р. на Україні було поширено загальноімперську систему управління, українська старшина, поміщики набули рівних прав з російським дворянством. Тяжко відбилося на становищі українського селянства поширення урядом Катерини II на Україну кріпацтва, якого раніше на Україні не було.

За новою реформою в кожній губернії було створено Приказ громадського опікування, на який покладалися влаштування і утримання лікарень, притулків для інвалідів, сиріт. Державні асигнування на зазначені заходи були мізерні, відповідних спеціалістів було дуже мало.

У 1797 р. було організовано в губерніях лікарські управи. До цього часу питання охорони здоров'я належали до функцій загальної адміністрації, яка здійснювала всі заходи через поліцію. Лікарі не мали ніяких адміністративних прав. З введенням лікарських управ уперше до губернського адміністративного апарату увійшли спеціальні представники з медичною освітою, які були повністю підпорядковані загальній губернській адміністрації. До складу лікарської управи входили лікар-інспектор, лікар-оператор, лікар-акушер і один канцелярист.

У кожному повіті було введено посади повітового лікаря, одного старшого й одного молодшого учнів та однієї повитухи. Вони перебували на утриманні держави. До обов'язків повітових лікарів належали організація боротьби з пошесними хворобами серед людей та свійських тварин, подання в разі потреби негайної лікарської допомоги людям і тваринам, обстеження судово-медичних випадків, заготівля лікарських рослин. Одного урядового лікаря на повіт, звичайно, було недостатньо, це не могло помітно поліпшити санітарно-медичне обслуговування населення, але досі село зовсім не мало ніякої лікарської допомоги. Лише у великих маєтках деякі поміщики утримували лікаря чи цирульників, які подавали медичну допомогу. Повітовий лікар був першим представником наукової медицини, який повинен був організувати медико-санітарну справу в повіті. Спочатку, коли ці посади здебільшого посідали лікарі-іноземці, які не знали народу і ставилися до своєї роботи байдуже, їхня робота зводилася до приватної практики серед заможних верств населення. З часом, коли на ці посади прийшли представники нашого народу, які за своїм походженням і вихованням добре знали село, повітовий лікар перестає бути для села чужим медичним чиновником.

Повітові лікарі виявляли вогнища інфекційних захворювань, поширених в ті часи по селах, сифілісу, цинги тощо. Всіма можливими для тих часів засобами вони намагалися вплинути на поміщиків, щоб полегшити становище кріпаків і мати змогу подавати їм лікарську допомогу, робили віспощеплення і намагалися організувати перші лікарні у повітах. Першу державну лікарню на Україні було збудовано в Києві 1787 р. на 50 ліжок для «прилипливих хвороб». У тому ж році державним коштом при Москаківському монастирі коло Новгорода-Сіверського було відкрито божевільню на 24 особи. Це був перший на Україні урядовий заклад для лікування психічнохворих.

Як і по інших країнах, психічнохворі в Росії розглядалися як уражені нечистою силою, і найдійовішим засобом лікування їх вважалася молитва. На Україні в лікуванні цих хворих особливо вславилася Києво-Печерська лавра. Хворого заводили в печери і залишали на ніч на ланцюгу коло могил святих, сподіваючись, що злий дух залишить його.

Іноді у психічнохворих вбачали чародіїв, відьом. Відомий історик В. М. Татищев писав, що, гостюючи в 1714 р. в Лубнах у фельдмаршала Шереметєва, він дізнався про жінку-чародійку, засуджену на спалення. Вона запевняла, що може перетворитися на сороку, дим. Лише після наполегливих переконань Татищева фельдмаршал погодився відмінити страту і наказав відправити жінку в монастир на покуту.

У другій половині XVIII ст. були проекти заснування університетів з медичними факультетами в Києві, Чернігові, Пскові і Пензі. За планами Потьомкіна, в новому місті Катеринославі належало збудувати університет з хірургічною школою. Проте ці плани не було реалізовано. На Україні було відкрито лише медико-хірургічну школу в Єлисаветграді (тепер Кіровоград), в якій велася підготовка лікарів для армії, що діяла на турецькому фронті.

Харківська губернська аптека з лабораторією (1787p.).

Школа проіснувала з 1788 по 1797 р. За цей час зі школи випущено 153 лікарі і підлікарі. Учнів школи набирали з українських колегій.

Для викладання в школі було призначено докторів медицини і лікарів. Навчання провадилося прискореними темпами. Щоденно теоретичні заняття тривали 6 годин і 4 години учні працювали біля ліжок хворих. У цій школі вчився і розпочав свою педагогічну роботу відомий учений Єфрем Мухін, який згодом довгий час викладав анатомію і хірургію в Москві.

З припиненням воєнних дій і переміщенням військ на узбережжя Чорного моря Єлисаветградський госпіталь, який був клінічною базою для школи, втратив своє значення. Було порушено клопотання про збереження школи і переміщення її до Херсона. У клопотанні підкреслювалися успішна підготовка школою лікарів, добре обізнаних з місцевими умовами життя, та легкість комплектування учнів, оскільки в українських школах був великий контингент добре підготовлених юнаків, які бажали вивчати медичні науки. Медична колегія не зважила на це клопотання, і школу було закрито. Підготовку дипломованих лікарів на Україні почато було лише з відкриттям в 1805 р. Харківського університету.

1786 р. всі госпітальні школи було відділено від госпіталів і перетворено на медико-хірургічні училища. За планом, розробленим О. Шумлянським та М. Тереховським, викладання в них було значно поліпшено. Наступним кроком було заснування у 1798 р. двох -у Петербурзі і Москві - медико-хірургічних академій. В дальшому збереглася лише одна - у Петербурзі, а московська злилася з медичним факультетом Московського університету.

За Сенатським указом 1737 р. міські лікарі, через брак аптек, зобов'язані були постачати населення ліками. Центральні аптеки з лабораторіями було відкрито в Лубнах (1716 р.) та Кременчуці (бл. 1770 p.). Ці аптеки постачали армію, і в них міські лікарі могли брати скриньки з набором ліків, які продавались за певною таксою. В першій третині XVIII ст. на Слобідській Україні не було жодного лікаря на державному утриманні, жодної аптеки. У Харкові введено посаду лікаря і відкрито аптеку лише в 1778 p., коли це місто стало губернським центром. Із закриттям Лубенської аптеки державна аптека Харкова стає центральною для всього Лівобережжя. З 1780 р. її очолює Петро Піскуновський, перший аптекар-українець (досі всі керівники аптек були іноземці). Він перетворив Харківську аптеку на зразкову установу; для неї було побудовано спеціальне кам'яне приміщення з додатковими кімнатами для службовців. В основному лабораторія аптеки виготовляла ліки з рослин. Російська Фармакопея 1778 р. на 80 % складалася з ліків рослинного походження, хімікатів-13%, ліків тваринного походження - 7%. Ще навіть у 1798 р. серед ліків, застосовуваних при запаленні нирок, непрохідності кишок, жовтяниці, знаходимо ліки такого складу; «Millepedum recentium succus cum iuris libra una (сік із свіжих стоніг з фунтом супу)».

Першу приватну аптеку в Києві було відкрито 1728 p., у Глухові - 1743 р. На Правобережжі центром медичним і аптечним був Львів, у якому вже в XVI ст. налічувалось 3-5 приватних аптек та 2 аптеки при монастирях домініканців та єзуїтів (XVIII ст.). У приватних аптеках ліки продавались без такси.

Під час визвольної війни на Київщині та Поділлі всі аптеки було знищено, їх почали відкривати в окремих містах (Умань, Житомир, Вінниця) лише з другої половини XVIII ст. Під час Коліївщини (1768) медична допомога повстанцям, очевидно, подавалась у Мотронівському монастирі (біля Черкас), який був, як відомо, своєрідним центром повстання. Про те, що для цього там були відповідні умови, свідчить скарга ігумена монастиря на шляхтичів-конфедератів, які після придушення повстання «поймали лекаря монастирского Иоанна, аптеку монастирскую поруйнували, где в аптеце причинено урону более трехсот рублей».

Протягом XVIII ст. в Росії було створено оригінальну систему підготовки лікарів. Виховано власні добре обізнані кадри лікарів-практиків і вчених, які не тільки творчо використали досягнення медичної науки, а й зробили свій внесок у світову скарбницю знань. Особливо слід підкреслити, що ці медичні кадри походили з трудових верств населення.

Три основні риси характеризують діяльність і погляди передових лікарів Росії XVIII ст.: демократизм, патріотизм, матеріалізм. Демократизм визначався не тільки самим, походженням з верств, близьких до народу, а й передусім спрямуванням діяльності, цілковито присвяченої служінню народові. «Твори для користі загальнонародної» - ці слова, що стояли на титульному аркуші одного з творів Д. Самойловича, справді відповідали змістові й напряму роботи його та інших вітчизняних лікарів XVIII ст. Конкретним виявом їхнього патріотизму була боротьба з іноземними бюрократами, що господарювали у вищих урядових, зокрема й медичних, установах, за права вітчизняних лікарів. Матеріалізм російських і українських лікарів був, звичайно, обмеженим, відповідно до стану філософії і науки в ту епоху. Слідом за Ломоносовим лікарі XVIII ст. вважали основою наукової медицини спостереження і досвід. «Не слід про речі міркувати так,- казав Зибелін, як їх той або інший описав автор, а як природа они створили і очам нашим являє». Подібні матеріалістичні висловлювання знаходимо і на сторінках таких тогочасних журналів, як «Ежемесячные сочинения и известия о ученых делах», «Беседующие врачи», що виходив з 1792 по 1796 р.

До кінця XVIII - початку XIX ст. належить літературна діяльність О. М. Радищева (1749-1802)-першого російського республіканця, за висловом Катерини II, «першого в Росії безбожної французької революції прибічника». Відправлений у початковий, ліберальний, період правління Катерини II серед кількох молодих учених до Лейпціга для підготовки до укладення «Нового уложения» - конституції, Радищев крім обов'язкових для нього юридичних наук за власним бажанням вивчає медицину. Повернувшись у Росію, засуджений у період жорстокої реакції на смерть, із заміною смертної кари засланням до Ілімського острога в Сибіру, він знайшов застосування своїм медичним знанням - лікував місцеве населення, проводив віспощеплення. У своєму трактаті «Про людину, її смертність і безсмертя» (1792) він обстоював думку про те, що природі властивий поступовий розвиток, про єдність неорганічної і органічної природи, розвиток її від простого до більш складного й досконалого. Людина є «єдиноутробний родич, брат усьому, що живе на землі». Він вважав, що психічна діяльність залежить від життя тіла: «Чутливість і думки йдуть за тілесністю. Шматок хліба, тобою поглинутий, перетвориться на орган твоєї думки».

У своїй «Подорожі з Петербурга до Москви» Радищев описує і суворо засуджує тяжкі умови життя сільського населення, величезну смертність в його середовищі внаслідок нехтування поміщиків здоров'ям селян - «своїх годувальників». Ідеї Радищева мали великий вплив на наступників, зокрема на представників наукової і суспільної медичної думки в Росії.

Поряд з  окремими  видатними  діячами, були  в  Росії  у XVIII ст. і громадські організації, до завдань і практичної діяльності яких входили питання медичної справи. Такою організацією стало Вільно-економічне товариство, засноване 1765 р. освіченими представниками великопомісного дворянства. Основним своїм завданням товариство вважало як «сприяння в Росії землеробству і домобудівництву». З питань медико-санітарних Вільно-економічне товариство приділяло увагу передусім високій дитячій смертності. З початку свого існування Товариство взялося за видання й поширення загальнодоступної літератури про здорове виховання дітей, оголосило повторні всеросійські конкурси з солідними преміями, видавало найкращі роботи. Товариство випускало популярну літературу про запобігання дитячим хворобам, поширеним у селянському побуті. В дальшому Товариство зосередило увагу на віспощепленні, компенсуючи своїми практичними заходами бездіяльність царського уряду. Діяльність Товариства дістала   продовження   й   розвиток   у XIX ст.