Видатними вітчизняними клініцистами-терапевтами першої половини XIX ст. були професори Московського університету М.Я.Мудров та І.Є.Дядьковський. М. Я. Мудров (1776-1831) справедливо вважається засновником вітчизняної терапевтичної школи.
М. Я. Мудров (1776-1831)
Матвій Якович Мудров належав до тих видатних російських людей ломоносовського типу, які наділені непересічними природними здібностями, палко прагнучи знань, уміли долати на своєму життєвому шляху великі труднощі і досягати своєї мети. Він був сином бідного священика з Вологди. За порадою батька вирішив вивчати медицину, покинув семінарію і з торбинкою за плечима, без ніяких матеріальних засобів вирушив до Москви. Закінчивши в 1801 р. із золотою медаллю медичний факультет, Мудров дістав державну стипендію і протягом п'яти років вивчав медицину у Франції, Німеччині, Австрії. З 1809 р. до кінця життя він працював професором Московського університету. Мудров був деканом медичного факультету і здійснював велику роботу з відновлення зруйнованих французами в 1812 р. приміщень медичного факультету. За його планом було збудовано перші факультетські клініки - терапевтичну й хірургічну.
М. Я. Мудров перший в нашій країні ввів у клініку систематичне обстеження хворих. «Лікареві треба,- учив він,- хоч побіжно оглянути всі частини тіла хворого, починаючи з голови до ніг... дослідити стан розуму, вдивитися в обличчя його, очі, перевірити язик - «вивіску шлунка», запитати про позиви до їди і пиття... вслухатися у звук голосу, чути дихання грудей його... вміти відчути на дотик живіт... бачити і дослідити екскременти, кров, харкотиння, жовч та ін.». Мудров особливо підкреслював необхідність індивідуального підходу до кожного хворого: «Одна і та сама хвороба, але у двох різних хворих потребує різного лікування. Не слід лікувати хворобу за самим лише її іменем,- твердив він,- а слід лікувати самого хворого, його склад, його органи, його силу... Одне лікування потрібне немовляті, інше - дорослій людині, ще інше - старому...». Мудров учив не покладатися при лікуванні хворих лише на медикаменти, а використовувати всі природні засоби («не можна здоров'я вбачати в одних лише аптекарських склянках»). Передусім він призначав хворому відповідну їжу і питво, а потім уже звертався, в разі потреби, до тих або інших ліків. Особливу увагу він звертав на гігієнічне оточення хворого, надавав великого значення водолікуванню, дієті. Кожен лікар, за Мудровим, обов'язково повинен уміти впливати на психіку хворих, оскільки «хворі, страждаючи і впадаючи у відчай, тим самим позбавляють себе життя і від одного страху смерті вмирають». Мудров першим у нас запровадив систему ведення клінічної історії хвороби, розробив детальну схему, як потрібно правильно заповнювати її. Особисто він зібрав і зберігав 40 томів історій хвороб своїх хворих більш як за 20 років. «Всі вони написані моєю рукою, написані не вдома, а біля самих ліжок хворих. Сама лише кількість прізвищ сягає за тисячу. Цей скарб для мене дорожчий за всю мою бібліотеку. Друковані книги можна знайти, а історії хвороби - ніде. 1812 р. всі книги, що становили моє багатство і вчену розкіш, лишилися тут на поталу ворогові, але цей архів був всюди зі мною». Мудров виступав за максимальну правдивість і точність історії хвороби: «В ній тільки ті явища слід описувати, котрі у певний час були, а небувалих вигадувати не слід для виправдання свого лікування або для утвердження якогось умогляду чи системи. Історію хвороби слід описувати дбайливо, подібно до живописця, який найменші риси і тіні зображує в обличчі людини...».
Під кінець своєї діяльності він почав застосовувати фізичні методи дослідження хворих - перкусію, аускультацію, докладно описані Лаеннеком у 1819 р.
Мудров одним з перших звернув увагу на необхідність для здоров'я солдатів дотримуватися гігієнічних правил. У своїй актовій промові «Слово про користь і предмети військової гігієни» (1809) він доводив, що завдання полкових лікарів не стільки лікувати хвороби, скільки запобігати їм, а насамперед- учити солдатів берегти здоров'я. Останнє не є обов'язком лише лікарів. «Військова гігієна корисна кожному, починаючи від унтер-офіцера до генерала, щоб зберегти своє і своїх підлеглих здоров'я і вчити їх зберігати його. Тільки ситі і здорові солдати хоробрі, в трудах невтомні, спритні і, отже, непереможні».
Мудров користувався винятковим авторитетом як лікар. Він належав до передової частини московської інтелігенції, був другом відомого публіциста-філософа П. Я. Чаадаєва, М. І. Новикова, не боявся подавати допомогу сім'ям засуджених декабристів. Про його популярність у Москві згадує Л. М. Толстой у своєму романі «Війна і мир».
Мудров вважався найбільшим знавцем у справі організації боротьби з холерою, яка в той час спалахувала в різних районах країни, його, як члена Центральної державної комісії боротьби з холерою, було направлено в основне вогнище - Саратов. Коли епідемія холери виникла в Петербурзі, його викликали в столицю для боротьби з нею. Там він заразився холерою і помер на 59-му році життя.
Наступником М. Я. Мудрова по кафедрі терапії був І. Є. Дядьковський (1784-1841) - видатний учений, лікар, філософ-матеріаліст.
Іустин Євдокимович Дядьковський - син сільського паламаря з Рязанської губернії. Закінчивши Московську медико-хірургічну академію, він брав участь у Вітчизняній війні 1812 р. Після захисту дисертації у 1814 р. викладав у Московській медико-хірургічній академії ботаніку, фармакологію і загальну патологію. Дядьковський належить уже до тих професорів, які як науковці визріли на рідному грунті, без звичної для тих часів тривалої поїздки в іноземні університети для вдосконалення і захисту докторської дисертації. Після смерті Мудрова Дядьковський дістав його кафедру, але працював на цій кафедрі недовго: в 1836 р. його було звільнено за «блюзнірство над нетлінними мощами», збереження яких від гниття він пояснив студентам на лекції не чудом, а природними умовами висихання трупів у сухому ґрунті.
Великий лікарський досвід та висока загальна культура зумовлювали популярність Дядьковського в передових колах Москви. Він був близькою людиною М. В. Гоголя, М. В. Станкевича, В. Г. Бєлінського, мав виняткову популярність серед студентів: на його лекціях аудиторію переповнювали не лише студенти-медики, а й студенти інших факультетів. В останній рік життя, у П'ятигорську, Дядьковський зблизився з М. Ю. Лєрмонтовим, тяжко пережив трагічну загибель поета, що прискорило і його смерть. Поховано Дядьковського в П'ятигорську.
У своїх поглядах Дядьковський був матеріалістом, переконаним атеїстом. «Найперше джерело,- писав він,- з якого черпаєш пояснення всіх таємниць природи, слід шукати не в силі і не в якому-небудь особливому началі... але тільки в матерії». Він у своїх працях критикував медичні системи Шталя, Броуна, Ганемана і Бруссе. Дядьковський відкидав учення про існування особливої «життєвої сили». «Будь-яка хвороба,- зазначав він,- у суті своїй є не що інше, як відхилення тілесної матерії від своєї норми або в кількості її, або в складі її і будові». У виникненні захворювань і перебігу їх Дядьковський великого значення надавав центральній нервовій системі. Він розробив оригінальну класифікацію хвороб, в основу якої поклав стан нервової системи, вважаючи її найважливішою в організмі, такою, що визначає всі основні органічні процеси. Щодо цього Дядьковський був продовжувачем і наступником поглядів Є. О. Мухіна. Він підкреслював зв'язок вищої і нижчої нервової систем (тобто центральної і периферичної): «Життя тварин належить вищій сфері, керованій вищою нервовою системою, яка поєднана тісним зв'язком з нижчою... Страждає вища нервова система, а хвороба з'являється в нижчій... Вища нервова система має зв'язок з усіма іншими системами і безпосередньо переходить у матерію систем, їй підлеглих».
Розглядаючи матерію як «джерело для пояснення всіх таємниць природи» і «безумовну причину всіх явищ», Дядьковський поширював це положення і на явища психічного життя. При цьому він стояв на еволюційній позиції - головний мозок вважав вищим результатом розвитку «нервової речовини» найпростіших живих організмів. Ці положення він прагнув підтвердити й експериментально. Під керівництвом Дядьковського його учень І. Т. Глєбов здійснював численні досліди з вивчення «відправлень нервової системи». Згодом І. Т. Глєбов став визначним фізіологом, одним з перших учителів І. М. Сєченова. Критикуючи ідеалістичні уявлення про життєву силу в дусі філософії Шеллінга і медичної системи Шталя, Дядьковський писав: «Нема ніякої потреби надихати матерію яким-небудь життєвим духом... Сама матерія містить у собі начало - основу всіх своїх дій».
Під час першої великої епідемії холери в Росії 1830- 1831 pp. І. Є. Дядьковський ретельно вивчає цю нову на той час для всіх європейських країн хворобу. Добуті ним дані лягли в основу здійснюваних у Росії практичних заходів боротьби з епідемією. На основі передусім його праць у 1831 р. було видано «Трактат про пошесну хворобу холеру, що була в Росії у 1830 і 1831 pp., створений членами Медичної Ради».
Дядьковський першим у світовій літературі відзначав, що поширювати заразні хвороби може і здорова людина: «Кожна людина, яка дістала звичку до зарази, залишаючись здоровою, може легко переносити її безпосередньо, розсіюючи її в повітрі приміщення, яким вона дихає, через речі, якими користується. Мабуть, немає в природі жодної зарази, яка не могла б так поширюватись».
Холера, що не спостерігалася в європейських країнах до першої половини XIX ст., набула в цих регіонах поширення. Пояснення цього явища знаходимо пізніше у працях радянського епідеміолога Л. В. Громашевського: холера раніше не виходила за межі свого ендемічного осередку в Індії, на берегах Гангу, можливість значно більш далекого й швидкого поширення її виникла на початку XIX ст. у зв'язку із значним розвитком транспорту. Однак у літературі XIX ст. переважало пояснення, що холера поширюється внаслідок стихійних явищ природи: землетрусів, виверження вулканів. Дядьковський рішуче виступав проти цих уявлень: «Що це за землетруси, які, як відомо, відбуваються не вперше, але від яких тільки нині нібито маємо виверження холерної міазми? Чим вони в наш час відрізняються від тих, що відбувалися раніше й не продукували холери?.. Дивуватися слід, як могла прищепитися серед багатьох лікарів така безвідповідальна думка». Зіставляючи міазматичні пояснення поширення холери, що переважали тоді в літературі, з поясненнями контагіоністськими, Дядьковський рішуче висловився на користь других.
Дядьковський був палким патріотом, вірив у сили і здібності свого народу, гостро виступав проти плазування тогочасних правлячих кіл перед іноземщиною.
Погляди видатного ученого поділяли і розвивали представники його школи: біолог-еволюціоніст К. Ф. Рульє, професор анатомії Казанського університету Є. Ф. Арістов, фізіолог І. Т. Глєбов, терапевт К. В. Лебедєв.
Найближчим продовжувачем Дядьковського був К. В. Лебедєв (1790-1884), заслугою якого є передусім опублікування лекцій Дядьковського (у двох томах, 1848) та деяких інших його творів. К. В. Лебедєв розвинув ряд положень Дядьковського, деяким дав більш чіткі й визначені формулювання: «Життєва сила,- писав він,- є не що інше, як прояв дій речовини». У праці «Начерки загальної антропопатології» К. В. Лебедєв, посилаючись на «лекції професора Дядьковського», твердив: «Вивчення патології в наш час має бути суто фізичне, міцні і єдино правильні основи якого полягають в суто дослідних пізнаннях речовини, з якої складається весь видимий всесвіт». На запитання: «Що ж становить сутність життя?» - Лебедєв відповідав: «Рух речовини, з якої складається тваринне тіло».
Описуючи послідовні стадії розвитку плода в утробі матері, Лебедєв обґрунтовував погляд, згідно з яким зародок людини у своєму розвитку набуває різних форм органічної природи за зростаючою складністю. Тим самим він близько підходив до опублікованого пізніше «біогенетичного закону». Одним з перших у Росії Лебедєв поставив питання про «шкідливості» професійної праці як етіологічний момент у розвитку різних захворювань.
Другий учень і послідовник Дядьковського - К. Ф. Рульє (1814-1858), закінчивши Медико-хірургічну академію' працював як біолог-еволюціоніст. Йому належать висловлювання про еволюцію, про зміну видів тварин під впливом умов життя, сформульовані раніше за класичну працю Чарлза Дарвіна про походження видів (1859 p.). Публічні лекції на ці теми в Москві набули великого резонансу в науковому житті столиці. Про них писали О. І. Герцен, І. М. Сєченов. Царський уряд переслідував ученого, його публічні лекції було заборонено. Рульє вважав, що психічна діяльність є продуктом історичного розвитку організму у певних умовах життя. До такого погляду раніше наближався в Росії О. М. Радищев.
Терапевтична клініка набула дальшого розвитку в діяльності широкоосвічених лікарів-новаторів П. А. Чаруківського (1790-1842), професора Петербурзької медико-хірургічної академії, і Г. І. Сокольського (1807-1886), професора Московського університету, учня М. Я. Мудрова. Обидва стали ініціаторами застосування у вітчизняній медицині фізичних методів дослідження - перкусії і аускультації, за прикладом Л. Ауенбруг-гера і Р. Лаеннека. П. А. Чаруківський опублікував у 1828 р. роботу «Про стетоскоп і ознаки, які з його допомогою відкриваються». Г. І. Сокольський так само виступав за застосування перкусії і аускультації у клінічній практиці. Він запропонував удосконалити методику перкусії таким чином: «Один чи два пальці лівої руки лікаря, накладені для цього на груди, можуть бути не гірші, а, на мою думку, набагато ліпші за плесиметр», тим часом деякі відомі клініцисти того часу, як вітчизняні, так і зарубіжні, відкидали нові методи фізичного дослідження.
Г. І. Сокольський дав класичний опис захворювань серця при ревматизмі. Це захворювання одночасно описав (1837) видатний французький клініцист Жан Буйо (1796-1881), і в літературі ревматичне захворювання серця має назву хвороби Сокольського - Буйо. Г. І. Сокольському належить видатна праця «Учення про грудні хвороби» (1837) з діагностики й лікування захворювань серця і легенів.
У цей період почали використовувати для лікування вітчизняні курорти не тільки Кавказу й Криму, а й багатьох інших місцевостей країни. Нові мінеральні джерела в Єсентуках і Желєзноводську частково відкрив і дав опис їх у 1811 р. Федір Петрович Гааз, який, проте, більш відомий в історії своєю діяльністю, спрямованою на полегшення участі «принижених та зневажених». Будучи з 1828 р. головним лікарем московських тюрем, він цілком присвятив себе турботам про ув'язнених, їхніх дітей, про безпритульних та бідних. З великими труднощами він домігся відміни найбільш жорстоких та принизливих засобів, що застосовувались до в'язнів, таких як гоління половини голови у жінок, відміни залізних пут, якими зв'язували кілька осіб під час етапування їх на каторгу, обшиття кайданів шкірою та ін. На його постійні вимоги було побудовано тюремну лікарню, створено школу для дітей арештованих, а на зібрані ним пожертвування - лікарню для безпритульних і бідних хворих. При цій лікарні він і жив, віддаючи бідним усе, що мав. Помер самотнім у лікарні. На пам'ятнику, спорудженому йому в Москві, викарбувано слова, зміст яких був ідеєю всього його життя: «Поспішайте робити добро».
У безпосередньому зв'язку з клінічною медициною розвивалося у першій половині XIX ст. й вітчизняне лікознавство. Видатними його представниками були професор О. П. Нелюбін з Петербурзької медико-хірургічної академії і О. О. Іовський - з Московського університету. Нелюбін вивчав кавказькі мінеральні води і дав їм оцінку. Основною його науковою працею була «Фармакографія» (1827) -найповніший порадник для лікарів і фармацевтів у першій половині XIX ст. Іовський видавав «Вестник естественных наук и медицины», в якому публікувалися статті з питань медичної хімії і фармації.
