З уведенням 1797 р. Лікарських губернських управ вперше на Україні почалася перевірка осіб, що займалися лікарською практикою. Для Правобережної України Медична канцелярія виділила спеціальну комісію, яка на місцях перевіряла документи лікарів і цирульників. Цирульники, які входили до цехів, вважалися кваліфікованими працівниками і перевірці не підлягали. Лише в 1817 р. Лікарські управи роблять спроби взяти цех цирульників від ремісницьких управ магістратів під своє керівництво. Фактично це не було здійснено до ліквідації на Україні цехів у 1835 р.
Першим урядовим лікувальним закладом у Києві був військовий госпіталь, відкритий 1792 р. До цього в Києві був лише невеличкий лазарет. Київський госпіталь швидко стає великим лікувальним закладом, але умови лікування і праці в ньому були вкрай незадовільні. Палати були розміщені в казематах фортечних будинків, на обслуговування 100-150 хворих за штатом належали лише один лікар і два фельдшери. В 1787 р. за спеціальним рескриптом Катерини II, яка в цей час перебувала в Києві, було наказано побудувати в місті госпіталь на 50 ліжок «для лікування прилипливих хвороб». Цей госпіталь було побудовано за Васильківським шлагбаумом. Для населення першу соматичну лікарню в Києві було відкрито в 1803 р. на 20 ліжок. В 1811 р. крім двох лікарень існував уже акушергауз на два ліжка із штатною акушеркою і віспощепієм.
Кількість пологів в акушергаузі була дуже обмежена, що видно з такого звіту:
«Київській лікарській управі честь маю цим доповісти, що в минулому 1811 р. приймала я в м. Києві у різного звання людей 14 немовлят, з яких 13 благополучно, а одне при родах виявилося мертвим... Ст. повитуха Шарлотта Лемберг».
У повітових містах за штатом існували лікарні на 20-25 ліжок, але фактично це були притулки для бездомних і солдатів-інвалідів. В особливо незадовільному стані були лікарні на Правобережжі. У річних звітах губернських лікарських інспекторів Київської губернії зазначається, що в повітових лікарнях «речей, які повинні бути при лазареті, немає, хворі лежать на соломі на долівці». Повітовий лікар з Таращі в 1820 р. в листі до Лікарської управи так описує свою лікарню - nosocomium Taraschensis, як урочисто називає він її латинською мовою: «...дах у багатьох місцях відкритий бурям і пропускає дощ, що поливає хворих, від чого вони впадають часто в рецидив і підпадають наприкінці смерті». Не краще було, за тогочасним документом, і у Звенигородці. «Лікарня зовсім не відповідає установленим порядкам,- пише повітовий лікар,- особливо тому, що в тому домі через сіни здійснюється продаж міцних напоїв, та й через брак кухні у хаті хворих для різних потреб палиться в печі». Такий стан лікарень був і по інших губерніях Правобережної України.
Дещо кращий стан медичного обслуговування спостерігався на Лівобережжі. У Полтавській губернії вже в перші роки існування Приказа громадського опікування було побудовано в більшості повітів спеціальні капітальні будинки для лікарень. Першою такою лікарнею була лікарня в Кременчуці, збудована 1800 р. На двох поверхах її розміщувалися 11 палат, операційна, перев'язна і лікарняна церква. На великій садибі лікарні А Полтаві було збудовано 8 будинків, в кожному з них розміщували хворих з однаковими захворюваннями - «фрактурними, гарячковими, проносними, цинготними та ін.». На спорудження будинків для лікарень у Ромнах і Лубнах було витрачено понад 80 тисяч карбованців - велика для тих часів сума. Штати медичних працівників у цих порівняно великих лікарнях були дуже малі: в Полтавській губернській лікарні на 120 ліжок був один лікар, три помічники і одна акушерка.
Перша велика державна лікарня, збудована на Україні в Кременчуці в 1800 р.
Лише починаючи з 30-х років повітові лікарні і на Правобережжі одержують білизну, ліжка, посуд, кошти на ремонт приміщень. У 1840 р. наказано було «на кожного хворого, що перебуває в лікарні, завести скорботний лист, в якому слід відбивати хід хвороби, її напади і лікування». Назва історії хвороби «скорботний лист» збереглась у нас по лікарнях до Великої Жовтневої соціалістичної революції. Спочатку «скорботні листи» лікарі за традицією писали латинською мовою, дуже стисло.
Незважаючи на малі асигнування на утримання лікарень, які відпускалися Приказом громадського опікування, вся робота лікувальних закладів була організована так, що лікарні давали прибуток. Полтавський приказ у рік передачі земству (1864) своїх закладів мав прибуток з лікарень 49 тисяч карбованців.
Поміщики створювали «економічні лікарні», в яких звичайно працювали цирульники з кріпаків. Лише в дуже великих маєтках нагляд над цими лікарнями здійснювали лікарі. Звенигородський повітовий лікар дає таку характеристику цим лікарням:
«Панове поміщики, маючи у своїх маєтках економічні лазарети, утримують їх без належного звичаю і порядку... білизна на ліжках і на хворих вельми поношена, чорна і в багатьох лазаретах ні того, ні другого немає, а хворі нещасні лежать на голій підлозі у своїх кожухах, харч хворим відпускається дуже мізерний і у вельми обмеженій порції».
Санітарний стан більшості населення України, як і всієї Російської імперії, надалі залишався тяжким. Епідемії, неврожаї, голод були звичайним явищем у різних районах країни. В 1812 р. на Україні був великий спалах епідемії чуми. Занесли її в Одесу з Константинополя і не відразу розпізнали.
В Одесі за короткий час захворіло 3500 осіб, з них померло 2655. Епідемія швидко поширилася на Херсонщину та Київщину. Слабкі спалахи чуми були на Україні в 1823, 1829 і 1837 pp. У 1830 р. по всій Україні пройшла тяжка епідемія холери. Погляди на походження цієї епідемії і шляхи поширення її були далекі від істини. У своїх звітах Лікарським управам, які зберігаються в наших архівах, більшість повітових лікарів відзначали, що холера поширюється лише через повітря, особливо «східними вітрами»; випорожнення хворих, їхні речі, контакт з хворими визнавалися незаразними. Такі погляди не могли сприяти припиненню епідемії навіть за умови якнайактивнішої участі в боротьбі з нею лікарів, які самі дуже часто заражалися і вмирали. Епідемія, згасаючи в одному районі, спалахувала в іншому. Великі спалахи холери були на Україні в 1847 і 1848 pp.
Тяжко терпіло населення від віспи, яка була однією з основних причин великої смертності дітей старшого віку. Щеплення гуманізованої віспи, яке емпірично застосовувалося населенням на Україні з давніх часів, лікарі почали робити в спеціальному віспяному госпіталі в Києві та в інших містах з 1787 р. Вакцинації коров'ячої віспи повітові лікарі вперше розпочали в 1802 р. Вони одержували від Лікарської управи певну кількість «віспяної матерії», яку прищеплювали дітям, а потім уже перещеплювали «з ручки на ручку». Такий спосіб вакцинацій сам по собі вже обмежував кількість віспощеплень. Крім того, серед сільського населення поширювалися різні чутки про віспощеплення, і, як доносили Лікарській управі повітові лікарі, селяни, коли приїздив віспощепій, ховалися з дітьми по лісах. Наказано було пропагувати віспощеплення по церквах. Було організовано губернські та повітові віспяні комітети, але вони не мали фактично ніякого впливу на поширення віспощеплень, оскільки не були забезпечені ні відповідними засобами, ні виконавцями своїх постанов.
Віспощеплення провадили не лише медичні працівники, а й «вакціонери», яких повинні були готувати повітові лікарі для кожної волості. З приводу цього чигиринський повітовий лікар Шамбарський писав, що до нього направлено з цією метою сім хлопчиків. «Займаються вони з 1 червня 1836 р. наукою теоретично до віспощеплення і вже частину того мистецтва розуміють, але грамоти з них ніхто не знає...» Далі він просить Лікарську управу вплинути на місцеве духівництво і земську владу, щоб вони примусили чигиринських міщан прищеплювати віспу. Оскільки такі «вакціонери» ніякого уявлення про медицину не мали, то при проведенні вакцинації «з ручки на ручку» були випадки прищеплення не лише віспи, а й сифілісу. Такі випадки спостерігалися на Україні в Олександрівському повіті на Катеринославщині в 1883 р.
У 1824 р. справу віспощеплення було передано Вільному економічному товариству. За вакцинацію від 500 до 5 тисяч осіб наказано було видавати срібну медаль різного зразка для дворян і недворян, а за вакцинацію понад 5 тисячам - золоту. Всі ці заходи збільшили кількість вакцинацій такою мірою, що в 40-х роках робили щеплення вже близько 50 % дітей. Розмови почалися про ревакцинацію лише в 1845 р. Віспа не переставала давати спалахи то в одній, то в іншій місцевості країни.
Велика епідемія віспи на Україні спалахнула в 1838 р. Після п'ятирічного відносного затишшя новий спалах епідемії тривав з 1843 по 1854 р.
На загальному фоні деякого піднесення медичного обслуговування в країні у першій половині XIX ст. варто виділити найвизначніших лікарів-практиків, які дотримувались матеріалістичних поглядів, поділяли прогресивні ідеї і поширювали їх.
У першій половині XIX ст. в Києві великий авторитет серед усіх верств населення мав лікар Остап Рудиковський (1784- 1851). Він брав участь у війні 1812 p., був з військами в Парижі, повернувся лише в 1815 р. У Києві служив у військовому госпіталі та в міській лікарні, де першим почав робити складні оперативні втручання; пізніше разом з професором В. А. Караваєвим. Був близьким до декабристів Трубецького, Лорера, Орлова, Поджіо, спілкувався з О. С. Грибоєдовим. Супроводив генерала М. М. Раєвського в подорожі до Криму, в якій брав участь О. С. Пушкін.
Козачковський Андрій Осипович (1812-1889) - повітовий лікар у Переяславі, близький друг Т. Г. Шевченка. Перебуваючи у нього в 1845 p., Т. Г. Шевченко написав твори «Заповіт», «Наймичка», «Кавказ» та вступ до «Єретика». Протягом усього часу заслання Шевченка Козачковський підтримував його морально і матеріально.
Руданський Степан Васильович (1834-1873) - відомий український поет - своє недовге трудове життя працював міським лікарем в Ялті. По закінченні духовної семінарії в Кам'янці-Подільському він проти волі батьків вступив до Медико-хірургічної академії в Петербурзі, де жив у дуже тяжких матеріальних умовах, описаних ним у відомому вірші «Студент».
Іван Франко вважав Руданського «облік Шевченка найвизначнішим в українськім письменстві XIX віку». Руданський вірив у краще майбутнє народу, яке він здобуде в боротьбі з самодержавством; у своїх творах висміював панів, чиновників, лицемірство духівництва. Він переклав на українську мову «Іліаду» Гомера, зробив віршований переклад «Слова о полку Ігоревім». Як лікар користувався великою популярністю, особливо серед незаможних верств населення. Бідним він не тільки безплатно подавав медичну допомогу, а й віддавав свій заробіток. Помер від туберкульозу на 39-му році в бідності. Поховано його коштом міста.
Незважаючи на утиски царської влади, український народ поряд з російським брав активну участь в розвитку вітчизняної науки, зокрема медичної.
