Історія радянської терапевтичної допомоги | hismed.net

Вхід

терапевтична допомогаЗдійснення принципів профілактики і запровадження фізіологічного напряму в клініку вимагали звернути особливу увагу на вивчення факторів зовнішнього середовища, насамперед умов праці і побуту, потрібно було розробити ранню функціональну діагностику, методи запобіжного лікування. Працівники спеціальних інститутів і практичні медичні працівники, які обслуговують підприємства і сільські колективи, повинні були близько ознайомитися з процесами виробництва, щоб брати активну участь в організації безпеки праці, запобігання травматизмові та профілактики професійних захворювань. Диспансерний метод обслуговування населення з масовими профілактичними оглядами стає провідним в організації медичної допомоги населенню.

У практичній роботі органів охорони здоров'я і науково-дослідних інститутів, кафедр вищих медичних шкіл особливу увагу було звернуто на боротьбу з найпоширенішими захворюваннями, запобігання і лікування їх, насамперед із захворюваннями серцево-судинної системи, які є основними причинами смертності та інвалідності дорослого населення, з ревматизмом, ревматичними вадами серця, які зумовлюють інвалідність людей молодого віку.

Особлива увага приділяється дуже складній проблемі ревматизму (В.Н.Нестеров, М.Д.Стражеско, М.П.Кончаловський та ін.). У 1958 р. для поглиблення дослідницької роботи і вдосконалення організаційно-методичних заходів при АМН СРСР створено Інститут ревматизму.

У післявоєнні роки по всіх областях республік створено кардіоревматологічні комітети, відкрито в усіх більших лікувальних закладах ревматологічні відділи і кабінети, охоплено диспансерним обслуговуванням переважну більшість хворих на ревматизм та гіпертонічну хворобу. Дослідження ревматизму входить як важлива проблема в наукову роботу різних інститутів: клінічної медицини, оториноларингології, стоматології, охорони материнства та дитинства, курортології.

Великі досягнення у вивченні патогенезу, клініки і лікування серцево-судинної патології належать школі видатного ленінградського терапевта Г.Ф.Ланга і школі українських терапевтів на чолі з академіком М.Д.Стражеском.

Георгій Федорович Ланг (1875-1948) в основному вивчав питання кардіології. Він перший виділив гіпертонічну хворобу як самостійне захворювання. Ланг розробив теорію патогенезу гіпертонічної хвороби, побудовану на принципах фізіологічного вчення І.П.Павлова. За цією теорією, подразнення, пов'язані з різними психоемоційними моментами, викликають у вищих відділах головного мозку «застійні вогнища збудження», які зумовлюють симптомокомплекс захворювання. Працями учня Г.Ф.Ланга академіка О.Л.М'ясникова, який використав найновіші методи дослідження, доведено, що в патогенезі гіпертонічної хвороби відіграють роль порушення не тільки кіркової нейродинаміки, а й складних нейровісцеральних взаємовідношень, зокрема з наднирковими залозами і нирками. Г.Ф.Ланг розробив нову класифікацію хвороб системи кровообігу, новий функціональний напрям у гематології.

За ініціативою М.Д.Стражеска в 1936 р. в Києві створено Інститут клінічної медицини, якому пізніше присвоєно ім'я його засновника. В цьому інституті здійснюється комплексне вивчення найактуальніших проблем внутрішньої патології представниками різних клінічних і теоретичних спеціальностей. Створення такого інституту сприяло розвиткові української терапевтичної школи. Роботи інституту дали підстави М.Д.Стражеску і В.X.Василенку запропонувати нову клінічну класифікацію недостатності кровообігу, яка була прийнята XII Всесоюзним з'їздом терапевтів.

Микола Дмитрович Стражеско (1876-1952) був учнем І.П.Павлова і В.П.Образцова. В.П.Образцову та М.Д.Стражескові належить зажиттєвий діагноз і опис симптоматології та клініки тромбозу коронарних судин. Стражеско і в дальшій своїй роботі приділяв особливу увагу кардіології, описавши «гарматний тон» при серцевому блоці, симптоматику ранньої діагностики декомпенсації серця, показання і протипоказання для вживання строфантину.

У монографії «Основи фізичної діагностики органів черевної порожнини» Стражеско узагальнив свій досвід і досвід усієї школи Образцова із застосування в клініці оригінальних методів клінічного дослідження органів черевної порожнини. Поряд з видатними московськими вченими М.П.Кончаловським, А.І.Нестеровим Стражеско із своїми учнями вивчав проблему сепсису й ревматизму. Вони довели, що ендокардит е проявом хроніосепсису, а ревматизм являє собою гіперергічну реакцію організму в перебігу хроніосепсису. М.Д.Стражеско - академік Академії наук СРСР, академік Академії наук УРСР, дійсний член Академії медичних наук СРСР, Герой Соціалістичної Праці.

Другий видатний учень В.П.Образцова професор Л.П.Дмитренко (1875-1957) очолював пропедевтичну клініку Одеського медичного інституту з 1920 по 1950 р. Йому належать праці про рефлекторний вплив шлунка на кровообіг і органи дихання. Він описав «оксамитовий тон» серця при ендокардитах, роль нервової системи в патогенезі гіпертонічної недуги, атеросклерозу, грудної жаби.

За останні десятиріччя детальніше вивчено шляхи утворення і передачі енергії в міокарді. Встановлено залежність ефективності роботи серцевого м'яза від концентрації фермента кальційзалежної аденозинтрифосфатази; доведено, що порушення регуляції кальцію в міокарді призводить до патологічних змін у ньому, аж до повного зупинення. Розроблено нові методи дослідження, такі, як коронарографія, ехокардіографія, радіоізотопне та ультразвукове скенування, які дають змогу краще виявити ішемію серця, приховану коронарну недостатність. Застосування сучасних методів знеболювання при інфарктах, електричної дефібриляції, трансвенозної стимуляції значно зменшило смертність при кардіологічному шоку. Проведені глибокі епідеміологічні дослідження серцево-судинних патологій щодо поширення захворюваності, структури летальності, строків настання смерті від інфаркту міокарда і гострої коронарної недостатності, частоти раптової смерті дали змогу оцінити стан подання медичної допомоги цим хворим.

У нашій країні розроблено поетапну систему лікування інфаркту міокарда, що передбачає: 1) спеціалізовані бригади швидкої допомоги; 2) відділи інтенсивної терапії у стаціонарах; 3) реабілітацію хворих у стаціонарах, санаторіях, поліклініках. 1988 р. в республіках працювало 18 науково-дослідних інститутів, 65 диспансерів, 921 кардіологічне відділення. У лікарнях СРСР у 1980 р. функціонувало 165 кардіологічних відділень на 9700 ліжок і 1400 кардіологічних кабінетів у поліклініках.

Для реабілітації хворих на інфаркт міокарда в санаторіях профспілок виділено 52 спеціалізовані відділи на 2400 ліжок. Всі ці заходи не тільки зменшили у країні смертність від інфарктів міокарда - значна частина тих, що перенесли інфаркт, повертається до праці за своєю спеціальністю.

У вивченні серцево-судинних захворювань велика роль належить ученим В.Ф.Зеленіну, О.Л.М'ясникову, В.М.Іванову, Є.М.Іванову, Є.М.Тарєєву, Є.І.Чазову, З.І.Янушкевічусу та ін. Для організаційно-медичного зміцнення керівництва і концентрації засобів і сил на розробці магістральних напрямів та досліджень з кардіології і кардіологічної служби в країні у Москві створено Всесоюзний науковий кардіологічний центр.

Видатні досягнення мають вітчизняні вчені в галузі гематології. Основоположниками радянської гематології були академіки О.М.Крюков (1878-1952) і М.І.Аринкін (1876-1948). Вітчизняні гематологи, широко використовуючи морфологічний метод дослідження, основну увагу звертають на взаємозв'язок системи крові з іншими органами і системами організму. Запропонована М.І.Аринкіним у 1927 р. зажиттєва стернальна пункція збагатила світову гематологію новим важливим методом діагностики патології кровоносної системи, зокрема гострих і алейкемічних лейкозів. У вивченні лейкозів важлива роль належить X.X.Владосу (1891-1953), М.О.Краєвському, працівникам Українського інституту клінічної медицини на чолі з професором Н. Д. Яновським та ін. У наступні роки виконано важливі роботи з вивчення всіх етапів диференціювання кровотворних клітин. Виділено багато захворювань системи крові, передусім анемій і гемобластозів, розшифровано патогенез і розроблено способи лікування цих хвороб.

Велику увагу було звернуто на вивчення патогенезу, профілактику і лікування таких поширених захворювань, як гастрити, виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки. Видатні праці з вивчення цих захворювань належать учням І. П. Павлова професорові Казанського медичного інституту С. С. Зим-ницькому (1873-1927) і академіку М.І.Лепорському (1877- 1952). Запропонований Лепорським функціональний метод дослідження шлунка широко застосовується у клінічній практиці.

Для профілактики і лікування кишково-шлункових захворювань відкрито на багатьох підприємствах дієтичні їдальні, в організованих групах населення хворих взято на диспансерний облік, через профспілки дається можливість значній частині цих хворих лікуватися на республіканських і союзних спеціалізованих курортах. У 1928 р. Рада Народних Комісарів СРСР прийняла спеціальну постанову про організацію дієтичних відділів при будівництві всіх нових їдалень громадського харчування.

В 1929 р. в Москві організовано Центральний науково-дослідний інститут харчування. Інститути харчування було організовано і в інших великих містах, зокрема на Україні. Внаслідок великої науково-дослідної роботи, проведеної цими інститутами, було вивчено вплив харчових режимів і якості живлення на функції травних органів, вищої нервової системи, серцево-судинної системи та інші функції організму (І.П.Разенков, М.І.Лепорський, А.І.Яроцький, М.І.Певзнер, М.М.Губергріц, В.М.Коган-Ясний та ін.). Розроблено спеціальні режими й норми харчування при різних захворюваннях, які знайшли широке застосування в санаторіях і всіх лікувальних закладах країни. Велика заслуга в цій справі належить М.І.Певзнеру (1872-1952), який протягом 20 років очолював кафедру лікувального харчування в Центральному інституті вдосконалення лікарів у Москві. Він і його численні учні науково обґрунтували вплив дієтотерапії на цілісний організм та його реактивні властивості і необхідність лікувального харчування в комплексній терапії при всіх захворюваннях.

Велике поширення туберкульозу в країні змусило лікарську громадськість організувати ще в дореволюційні часи в Росії Всеросійську лігу боротьби з туберкульозом, що мала на Україні 34 відділення, які існували лише на мізерні приватні кошти.

У перші ж роки Радянської влади ця боротьба почала розглядатися як справа державної ваги. В 1921 р. в Москві і Харкові, пізніше в Києві, Одесі та в інших містах СРСР було створено інститути туберкульозу як клінічні та науково-методичні центри для планомірної боротьби з цією хворобою. З кожним роком диспансерним обслуговуванням охоплювалося дедалі більше хворих не лише в містах, а й по селах. Якщо в 1923 р. на Україні було всього ЗО диспансерів і кабінетів, у 1941 р.- 325, то в 1957 р. кількість їх досягла 1222, з них 494 диспансери в сільських місцевостях. У післявоєнні роки особливу увагу було звернено на охоплення хворих на туберкульоз стаціонарною допомогою, для чого було відкрито по селах велику кількість спеціалізованих лікарень, які дають можливість госпіталізувати переважну більшість хворих з відкритими формами туберкульозу.

Держава асигнує великі кошти для безплатного відпуску специфічних антибіотиків не лише стаціонарним, а й усім амбулаторним хворим на туберкульоз. З 1925 р. почали застосовувати протитуберкульозні щеплення в міських родопомічних закладах. З 1955 р. ці щеплення роблять усім новонародженим в нашій країні.

У післявоєнні роки великого поширення набули хірургічні методи лікування як легеневого, так і кістково-суглобового туберкульозу. Всі ці профілактично-лікувальні заходи, які проводяться планомірно в державному масштабі, дали змогу набагато зменшити захворюваність населення на туберкульоз, особливо в дитячому віці, і є всі підстави передбачати вже в недалекому майбутньому цілковиту ліквідацію в країні цього давнього захворювання, одного з найстрашніших ворогів людства взагалі. Піонером протитуберкульозної боротьби на Україні був видатний учений і гуманіст, академік Ф.Г.Яновський.

Феофіл Гаврилович Яновський (1860-1928) ще в 1891 р. почав роботу з популяризації відомостей про туберкульоз серед широких мас населення, організував першу в Києві діагностичну бактеріологічну лабораторію, безплатний прийом хворих на туберкульоз. Він був одним з організаторів Київського товариства боротьби з туберкульозом (1901), організатором першого туберкульозного санаторію в Пущі-Водиці. Свої численні наукові досліди і клінічні спостереження з туберкульозу легенів він узагальнив у монографії «Туберкульоз легенів», яка вийшла трьома виданнями і довгі роки була настільною книжкою для фтизіатрів. Ф.Г.Яновський вважався найдосвідченішим нефрологом в СРСР; він був доповідачем про захворювання нирок на міжнародних і союзних з'їздах терапевтів. Свій досвід у цій галузі він подав у монографії «Діагностика захворювань нирок» (1917). Як клініцист, Ф.Г.Яновський вражав учнів своєю спостережливістю, вмінням глибоко аналізувати і узагальнювати помічені у хворих зміни. Він залишив велику школу учнів, які з успіхом продовжують його роботу в наукових і лікувальних закладах. Ім'я Ф.Г.Яновського присвоєно Українському науково-дослідному інституту туберкульозу та грудної хірургії в Києві.

Ф.Г.Яновський користувався винятковою популярністю серед населення за свою сердечність, приступність, готовність удень і вночі безкорисливо допомагати хворій людині. В останню путь на Лук'янівське кладовище його проводжали тисячі киян. У клініці факультетської терапії Київського медінституту, де працював Ф.Г.Яновський, встановлено його бронзове погруддя.

Така ж наполеглива боротьба, як з туберкульозом, провадилася і з венеричними хворобами, які були поширені серед міського і сільського населення в Росії за царизму. За офіційною неповною статистикою, на 10 тисяч населення припадало в містах у 1913 р. 180, а в селах - 53 хворих на сифіліс. По селах переважав побутовий сифіліс. У 1921 р. в Москві було організовано Державний венерологічний інститут, який став центром вивчення проблем дермато-венерології і організації боротьби з венеричними і дерматологічними захворюваннями.

На Україні першу дерматовенерологічну клініку було створено в 1917 р. в Одесі за ініціативою видатного вченого Є.С.Главче (1871 - 1919), яку було реорганізовано в 1922 р. в Державний дерматовенерологічний інститут ім. Є.С.Главче. В 1924 р. організовано Український шкірно-венерологічний інститут у Харкові, пізніше такі інститути було створено в Києві і Львові. Внаслідок широкого розгорнення мережі шкірно-венерологічних закладів в країні останнім часом спостерігаються лише поодинокі випадки свіжого захворювання на сифіліс. До возз'єднання західноукраїнських земель з УРСР дуже поширений був сифіліс серед населення в гірських районах Карпат. Наприклад, у Верховинському районі Івано-Франківської області показник гострозаразних форм сифілісу був 40 на 10 тисяч населення. В 1956 р. цей показник знизився до 1 на 10 тисяч населення.

В 1947 р. для поліпшення лікувально-профілактичного та протиепідемічного обслуговування населення було об'єднано міські лікарні з поліклініками. Ця реформа сприяла підвищенню кваліфікації поліклінічних лікарів, збільшилась кількість медичних міських дільниць, рідшими стали діагностичні помилки в амбулаторіях. У 1949 р. в областях і великих містах було введено штатні посади головних спеціалістів з терапії, хірургії, акушерства, гінекології і педіатрії, що відіграло значну роль у справі підвищення кваліфікації районних та дільничних лікарів, оскільки вони дістали змогу проконсультуватися на місцях з досвідченими спеціалістами.

Зростання економічної могутності СРСР у післявоєнні роки дало змогу різко посилити спеціалізовану медичну допомогу в районах. Вже в 1962 р. на Україні не було жодної районної лікарні, в якій працювало б менш ніж п'ять спеціалістів з основних галузей клінічної медицини. Всі районні лікарні в республіці мають стоматологічні, фізіотерапевтичні, рентгенівські кабінети і санітарно-клінічні лабораторії.