Культуру Стародавнього Ірану створювали перси спільно з народами Середньої Азії та Азербайджану. Про давню культуру Ірану дізнаємося не тільки з археологічних розкопок, а й з канону Зенд-Авести («Живе слово») - збірки народного епосу релігійного і побутового змісту, яка складалася протягом тисячоліть до нашої ери. В Авесті знаходимо й відомості, які характеризують стан медичної справи тих часів. Існування людського організму, за каноном Авести, залежить від чотирьох стихій - сонця, землі, води, повітря та чотирьох рідин - яскраво-червоної, чорної, білої крові та жовчі. Велике значення надається світлу, яке поділяється на видиме (від сонця і вогню) й невидиме, особливо корисне для здоров'я людини. Воно випромінюється рослинами й тваринами і надає тепла організмові. Центром розподілення тепла в організмі вважали шлунок, центром пристрастей - печінку. Учений лікар користувався великою пошаною. Навчаючи лікарів, особливу увагу приділяли розпізнавальним симптомам. За Авестою, лікар має три основних засоби: слово, рослини (ліки) й ніж. Завжди починати потрібно з першого, часто найдійовішого і цілком достатнього. Право практики надавалось лише після певних іспитів. Спочатку треба було випробувати свої сили у лікуванні осіб з нижчих каст і лише після успішного лікування їх дозволялося лікувати і осіб вищих каст. Лікареві радили бути дуже обережним у діагностиці, а особливо в прогнозі захворювань, оскільки можливі помилки негативно позначаються на авторитеті лікаря. Право називатися хірургом лікар здобував лише в тому разі, якщо він успішно зробив не менш ніж три операції. У великих містах були громадські і приватні лікарні, аптеки, поля для вирощування лікарських рослин. Військо мало свою медичну організацію. Методи лікування не відрізнялися від методів медицини Єгипту, Індії. З лікувальною метою широко вживали плоди місцевих рослин: фініки, горіхи, айву, оливи. Для знеболювання під час операцій застосовували алкоголь, опій, гашиш, який іноді вводили через пряму кишку. Хірурги користувалися різноманітними інструментами, на рани накладали кетгутові шви. Вміли зміїною отрутою імунізувати проти укусів змій. Як засіб проти пошесних хвороб застосовували обкурювання різними пахучими речовинами. Іранські лікарі одними з перших почали виявляти інтерес до професійних захворювань. У літературних працях перших століть нашої ери знаходимо описи шкідливості праці ковалів, землеробів, яким при садінні рису доводиться годинами працювати в болоті, захворювань дихальних органів у робітників-каменотесів, виразок на ногах у кушнірів тощо.
Після завоювання Александром Македонським Іран увійшов до складу елліністичної держави Сасанідів. Іранська медицина асимілювала досягнення античної медицини, чому особливо сприяла діяльність медичної школи в Гундішапурі, заснованої в VI ст. лікарями й філософами-несторіанами Учені цієї школи переклали на сірійську та арабську мови праці Арістотеля, Гіппократа, Діоскоріда, Галена, окремі праці китайських та індійських лікарів.
У Стародавньому Ірані трупи людей не закопували в землю, щоб не споганити її (земля і вогонь вважалися священними), а виносили на високі спеціально збудовані башти, де їх поїдали птахи.
У книзі Авести «Вендидат» подається такса за лікарську працю: за лікування жерця - благословіння; начальника міста, що оточене мурами, - пара волів або коней, його жінки - кобила; за лікування старшини села - віл, його жінки - корова; за лікування домовласника - вівця або коза.
