Слов'яни з давніх-давен населяли південні береги Балтійського моря, береги Вісли, Дніпра, Дністра та їхніх приток. Через південні степові простори нашої Батьківщини пролягали шляхи багатьох кочових народів, з якими східним слов'янам доводилося вести запеклу боротьбу, обстоюючи право на існування і свої землі. Предки слов'ян, як свідчать численні археологічні розкопки, жили великими поселеннями. В лісостеповій смузі, в межах сучасних Харківської, Полтавської, Київської, Кіровоградської, Вінницької та інших областей, їхні поселення - городища були укріплені земляними валами й ровами. Під час розкопок таких городищ знайдено не лише рештки жител, а й сліди гончарного, ковальського та ливарного ремесел. За пізнішими літописами, племена слов'ян різнилися між собою звичаями і побутом, «имяху бо обычаи свои закон отцов своих и преданья, каждо свой нрав» (Лаврентіївський літопис). Займалися вони головним чином землеробством, вирощували сільськогосподарські культури, мололи на ручних жорнах, розводили худобу, займалися мисливством, рибальством. Як провідну верховну силу славили бога Сонця, вірили в існування всіляких інших надприродних істот, що нібито живуть у болотах, лісах, на полях, у джерелах, житлах людей. Поміж цими надприродними істотами були добрі і злі, які могли вселятися в людину і викликати різні хвороби. Вже за тих часів серед слов'ян були чоловіки і жінки, які краще від інших зналися на цілющій дії рослин, уміли допомагати при ушкодженнях. Це були волхви, знахарі, відуни.
Старослов'янська релігія мала свої обряди, свої святилища-храми, які будувалися звичайно з дерева на берегах річок та озер.
Арабський письменник Аль-Масуді (перша половина X ст. н. е.) пише, що у слов'ян був храм на Чорній горі, який оточували чудові джерела з цілющими водами. У храмі стояв великий ідол, якому й приносили жертви.
Зображення скіфів на Куль-Обській вазі.
Культові обряди, як і в інших стародавніх народів, передбачали також заходи гігієнічного характеру. Дослідники стародавнього побуту східних слов'ян вважають, що в них місцем культу предків були лазні. Про обов'язковий звичай користуватись ними свідчить договір Русі з Візантією 907 p., в якому окремо відзначається право русичів при відвідуванні Константинополя користуватися лазнями - «...и да творят им мовь (баню) елико хотять».
Арабські письменники Ібн-Донстара, Ібн-Фадлан (XII ст. н. е.) розповідають про слов'ян: «Зростом вони високі, гарні собою і сміливі в нападах. Люблять охайність в одежі, навіть чоловіки носять золоті браслети, я бачив русів, як вони прибули в своїх торгових справах і розташувались коло річки Атил. Я не бачив більш довершених тілом, ніж вони. Вони подібні пальмам - біляві, гарні лицем, білі тілом». Грецький історик Лев Діакон пише про воїнів Святослава: «Цей народ відважний до нестями, хоробрий, сильний».
Із стародавніх народів, які населяли степові південні землі і з якими наші предки мали стосунки, найбільше пам'яток залишили по собі скіфи. Скіфи в VII ст. до н. е. населяли Крим і територію між Дніпром і Дунаєм. Вони створили велике об'єднання племен. У V-IV ст. до н. е. частина скіфів-кочівників починає переходити до осілості, в них утворюється примітивна держава з пережитками первіснообщинних відносин. Скіфи мали торговельні й культурні зв'язки з грецькими містами-колоніями: Ольвією - в гирлі Дніпровсько-Бузького лиману, Ті-рою - в гирлі Дністра, Херсонесом - біля сучасного Севастополя, Пантікапеєм - на місці нинішньої Керчі.
Про скіфів ми довідуємося з розкопок численних могильників, городищ по Дніпру, в Криму, з літературних джерел грецьких письменників, зокрема з праць грецького історика Геродота, який відвідав наші південні землі. Про них згадує у своїх працях і Гіппократ, але він у Скіфії не бував. Скіфи, як і південні слов'янські племена, торгували з греками продуктами скотарства, хутрами, хлібом, лікарськими рослинами, деревом, а діставали від них різні ремісничі вироби, предмети побуту, посуд, прикраси. Скіфи, як і кожен народ, мали певні знання щодо лікування різних хвороб і ушкоджень, як набуті емпіричним шляхом, так і містичного характеру. У них були свої знахарі. Під час розкопок Чортомлицького кургану поблизу Нікополя, Куль-Обського кургану недалеко від Керчі знайдено золоті й срібні вази із зображенням скіфів. На одній з них зображено скіфів, які подають лікарську допомогу (перев'язка нижньої кінцівки, витягання зуба). Деякі скіфи були обізнані з медициною античних греків, мали велику лікарську практику в Афінах (Анахарсіс, Томсаріс).
Меншою мірою, ніж скіфи, мали торговельні і культурні зв'язки з грецькими колоніями в ті часи і південні племена наших предків.
У II ст. до н. е. на наші південні землі вторглися зі сходу кочові племена сарматів, які витіснили (почасти асимілювали) скіфів і зайняли степи Приазов'я та Нижнього Придніпров'я, зіткнувшись безпосередньо з південними слов'янськими племенами. В І ст. н. е. придніпровські сармати були асимільовані слов'янськими племенами, які з глибини лісостепу просунулися до берегів Чорного моря. Це ще більше сприяло розширенню зв'язків наших предків з країнами Сходу і Заходу.
Відокремлення ремесел від хліборобства, розвиток ремесел і торгівлі сприяли розкладові первіснообщинного ладу, виникненню класового розшарування. Постійна небезпека нападу войовничих кочівників змушувала слов'янські племена об'єднуватися, створювати військові загони - дружини, здатні чинити опір сильним ворогам. З цим пов'язане виділення вождів, військової верхівки.
Розпад первіснообщинного ладу в наших предків супроводився зародженням і розвитком феодального ладу, минаючи рабовласницький період. Основною формою державного утворення стали князівства, які, об'єднуючись, утворили наприкінці VIII ст. н. е. великі Новгородське і Київське князівства. В IX ст. виникла могутня ранньофеодальна держава - Київська Русь, яка стала спільною колискою російського, українського і білоруського народів.
За часів князювання Володимира Святославича (978-1015) Київська Русь підноситься до рівня передових держав тогочасної Європи. Оскільки стара слов'янська релігія родового ладу не відповідала новим суспільним відносинам, її було замінено християнством за візантійсько-грецьким зразком.
Успіху християнства сприяло його вчення про безсмертя душі. Пояснюючи моральну і матеріальну бідність гріховністю людини, християнство вбачало духовне спасіння через віру в покуту божественного рятівника як гарантію звільнення людей від гріха.
Запровадження християнства в історичному аспекті мало позитивне значення: єдність релігії сприяла господарському і культурному зближенню і об'єднанню слов'янських князівств. З прийняттям його зміцнилася позиція Київської Русі серед інших європейських країн, в яких християнство було вже державною релігією. Прийняття християнства зміцнило зв'язки Київської Русі з Візантією - найкультурнішою країною тогочасного світу. Виконання обрядів християнського культу вимагало письменних виконавців, релігійних книжок слов'янською мовою, що сприяло розвиткові письменності, перекладові церковних книг.
З часом почали перекладати не лише книги релігійного змісту. Ярослав Мудрий (1019-1054), як про нього пише літописець, «собра писце многи, и перекладаше от грек на словенское письмо, и списаше книги многи». Серед феодальної верхівки виявляється потяг до знань. Літописець зазначає, що деякі з князів знають п'ять іноземних мов (Всеволод Ярославич), окремі з них витрачають великі кошти на придбання книжок (Святослав Ярославич, Микола Святоша).
«...Велика польза от учення книжного... Се бо суть реки, на-пояща вселенную... Сими бо в печали утешаеми есьмн»,- додає від себе літописець. Письменність поширюється згодом не тільки у вищих верствах населення і серед духівництва, а частково і серед ремісників та торгового люду, про що свідчить знайдене під час розкопок у Новгороді листування городян на бересті суто ділового, буденного характеру. Тим часом основою всіх практичних знань, які мав народ, залишалися досвід і переказ. Розкопки свідчать, що в X-XII ст. в Києві та інших містах виготовляли високої якості металеву зброю, витончені ювелірні вироби, скло, емальовані плити та ін. На цих виробництвах потрібно було вміти досягти температури, вищої за 1000°. Всі ці знання передавалися тільки практично.
Так само було і з медичною допомогою. По містах серед представників різних професій були й особи, які займалися лікувальною справою. Вже в ці часи окремі з них «спеціалізувалися» на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші - на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, допомозі породіллям тощо. Для частини цих осіб лікувальна справа була не основним заняттям, а лише додатковим приробітком. Із збільшенням населення міст (за часів найвищого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 тисяч) зрослий попит на медичну допомогу сприяв виділенню значної кількості осіб, для яких лікувальна справа була основною професією, частіше спадковою. Основою знань цих лікарів-реміс-ників був віковий досвід народної емпіричної медицини з елементами містичного характеру, що зумовлювалося тогочасним світоглядом. Ці народні лікарі користувалися довір'ям у населення і представників влади.
Часи стародавніх слов'ян. Київська Русь. Частина 1
