Змінив Бургава на кафедрі його учень І. Б. Гаубій (1705- 1780). В основу своєї клінічної діяльності він поклав принципи школи Гіппократа: природа виліковує, лікар - служник природи (minister naturae). Гаубієві належать дві видатні праці. У першій - «Institutiones pathologiae medicinalis» він розглядає питання загальної патології. Причиною епідемічних захворювань він, як і Фракасторо, вважає міазми, які породжують контагіозні збудники. Зважаючи на відомі вже в ті часи роботи Левенгука та інших мікроскопістів, Гаубій ставить питання, чи не є ці збудники (virulenta potestate) дрібними живими істотами і чи не можна проти кожної з них знайти специфічні засоби.
У другій роботі - «De regimine mentis» він уперше в тогочасній медичній літературі висвітлює взаємовідношення в організмі душі і тіла. Гаубій доводить, що страждання тіла мають незрівнянно більший вплив на душу, ніж стан душі на тіло. Гаубій також перший встановив рецептурні формули.
Видатним анатомом був голландець Фредерік Рюїш (1638- 1731), який уславився своїми анатомічними препаратами з налитими судинами та зібранням виродків. Петро І під час перебування у 1717 р. в Амстердамі відвідав його музей. Музей Петру І дуже сподобався, і він придбав його за 30 тисяч гульденів. Цей музей став першоосновою біологічних музеїв нашої вітчизняної Академії наук.
Видатним голландським анатомом був також Альбінус (1697-1770)-автор відомого в ті часи анатомічного атласу.
Історичною заслугою Лейденської школи в медичній науці було дальше вивчення будови людського організму, а головне - розвиток клінічної медицини, організація і здосконалення самих методів викладання медицини в університетах, наближення викладання клінічної медицини до ліжка хворого, введення додаткових методів дослідження, перевірка діагностики патологоанатомічними розтинами.
У Росії наукове викладання медицини спочатку перебувало під великим впливом саме Лейденського університету, в якому здобула докторські дипломи переважна більшість перших наших професорів теоретичних і клінічних дисциплін.
Серед представників крайніх напрямів у медицині - ятрофізиків, ятрохіміків - були в ті часи і вчені, які розуміли, що ні фізика з механікою, ні хімія сама собою не можуть пояснити всіх складних процесів, які відбуваються в організмі в здоровому стані і в процесі боротьби з недугою. З таких учених слід, зокрема, згадати Джордано Баліві (1668-1707), професора в Римі. В основному прибічник ятрофізиків, він критично ставився до поглядів тих, хто вбачав у серці лише насос, у шлункові - реторту, перебіг усіх процесів в організмі ставив лише в залежність від ферментів. На його думку, основою медицини має бути досвід, освітлений розумом: «Людина - твір природи і все в організмі, як твердив Гіппократ, підлягає законам природи... Лікар, що б він не робив, повинен пам'ятати, що оволодіти природою не можна без уміння підкорятися їй. Найдосконаліший у світі математик все ж таки менш досконалий, ніж сама природа... Потрібно знати, що в медицині немає нічого більш повчального, як хворий сам по собі».
У XIV-XVII ст. успіхи в розвитку природничих наук, особливо в галузі фізики, механіки, хімії, настільки сприятливо відбилися на зростанні продуктивних сил і економічному житті країн, в яких почали розвиватись і міцніти капіталістичні відносини, що в Європі було створено спеціальні установи для розробки важливих наукових проблем, такі, як Академія наук у Франції (1634), Королівське Товариство в Лондоні (1662). Цю назву академія наук Англії зберігає до наших часів.
Поява в медицині напрямів ятрофізиків і ятрохіміків, пов'язаних з розвитком природничих наук, знайшла своє відбиття насамперед у медичній літературі і майже не позначилась на практичній медицині, де й далі застосовувалися лікувальні засоби гуморальної патології - кровопускання, блювотні, проносні.
Кровопускання часто робили великими дозами, дотримуючись поглядів Л. Ботало - двірського лікаря французьких королів Карла IX та Генріха III. Ботало пояснював доцільність масивних кровопускань такими порівнянними: «Чим більше викачують з криниці непридатної для пиття води, тим більше прибуває чистої»; «Чим більше висмоктує дитя молока годувальниці, тим більше його прибуває». З протоколів лікування короля Людовіка XIII дізнаємося, що за один рік йому було зроблено 47 кровопускань, 215 разів призначались блювотні чи проносні, 212 - клізми.
З XVI ст. почали входити в медичну практику завезені з Америки нові ліки - хінін, перуанський бальзам, корінь іпекакуани, кора гваякового дерева, яку довгий час вживали як засіб проти сифілісу.
Хінну кору, лікувальні властивості якої були давно відомі жителям Південної Америки, було завезено в Європу в 1640 р. лікарем віце-короля Перу Дон Жуаном Вега. Назва походить від місцевої назви дерева «кіна-кіна». Імпорт хінної кори відразу захопили в свої руки єзуїти, які дорого продавали «єзуїтський порошок». Людовік XIV, який хворів на малярію, купив секрет лікування малярії хінною корою в англійського аптекаря-авантюриста за 48 тисяч ліврів. Хіна швидко набула широкої популярності серед лікарів і в народі. Рамацціні писав, що «хіна зробила таку революцію в медицині, як порок у війні».
Ширше почали використовувати засоби мінерального походження; популярним стає лікування мінеральними водами і купелями. Хворі в купелях перебували годинами, а в Німеччині - протягом цілого дня; в купелі хворі приймали їжу, розважались. У ці ж часи поступово почала входити в ужиток картопля, ширше - кава, чай, какао. В кінці XVI ст. дипломат Жан Нікот завіз у Францію тютюн (звідси латинська назва тютюну - Nicotiana), куріння якого, незважаючи на заборони урядів, церкви, швидко поширилося по всіх країнах і за шкідливістю для здоров'я людства в наш час суперничає з таким лихом, як алкоголізм.
У XVII ст. вперше в окремих країнах на Заході почали складати фармакопеї. У фармакопеї Франції (1638) крім раціональних ліків вміщено олії з ящірок, жаб, скорпіонів, людський жир, есенцію з сечі. Славнозвісний теріак, який урочисто виготовляли публічно за рецептом тисячолітньої давності з 60 складників, було вилучено з фармакопей Франції, Італії та Іспанії лише в другій половині XIX ст.
Як ми вже зазначали, в XIII-XIV ст., в часи розквіту схоластичного навчання на медичних факультетах, лікарі в суспільстві не користувались особливою повагою. Досить пригадати нищівну критику лікарів Петраркою в його «Invectivae in medicus quendam». їх глузливо називали medicus - mer-dicus, mendicus З часом ставлення до лікарів докорінно змінюється з поліпшенням викладання в університетах, підвищенням вимог до здобуття звання доктора медицини; дипломовані доктори в XVI-XVII ст. дістають право носити відмінний від інших одяг; переважна більшість їх займає, посади з постійною оплатою при численних дворах правителів, архієпископських резиденціях; кожне велике місто мало своїх лікарів, яких називали physicus. Дипломовані лікарі не спускалися до рукодійства, хірургічного втручання, вони тільки ставили діагноз. Лише в італійських університетах професори анатомії викладали хірургію і займалися хірургічною практикою. Поряд з дипломованими докторами, яких було обмаль, по містах працювали цехи цирульників, ще більше «партачів», які не належали до будь-яких цехів; по ярмарках практикували мандрівні витиначі каміння, оператори гриж і катаракт та інші ремісники вузького лікувального фаху.
Лейденська школа. Ятрохіміки. Частина 1
Лейденська школа. Ятрохіміки. Частина 2
