З другої половини XVII ст. перевага в торгівлі, мореплавстві поступово переходить від Голландії до Англії. Внаслідок англійської революції 1640-1660 pp. буржуазія здобуває в цій країні вирішальну перемогу над силами феодалізму. Англія швидко розвиває своє мореплавство, захоплює дедалі більше колоній, в країні зростають міста, на зміну ручній праці на мануфактурах приходять машини, що різко відбивається на зростанні продуктивних сил.
Укрупнення ручного виробництва замість розпорошеного дрібного ремесла вимагало концентрації і кількісного зростання робочих рук. З огляду на масові епідемії, що тривали як спадщина середніх віків, і спричинюване ними значне зменшення кількості населення, а одночасно й господарську катастрофу, виникла потреба обліку зменшення кількості населення, хоча б приблизного. Виникли бюлетені смертності, найраніше в Лондоні. Спершу, з XVI ст., такі щотижневі відомості про масову смертність збирали й складали на основі їх бюлетені тільки під час чуми або мору, згодом почали складати їх регулярно: адже епідемії не припинялися, а змінювали одна одну. Великою подією, що знаменувала в історії медицини фактичний початок демографічної і санітарної статистики (називали її тоді «політичною арифметикою»), було вивчення й узагальнення лондонських бюлетенів Джоном Граунтом (1620-1674). Самоук з широким колом інтересів, учитель музики і дрібний торговець галантереєю, Граунт вивчив бюлетені смертності з 1603 по 1653 р. й опублікував у 1662 р. книгу «Природничі й політичні спостереження, зроблені над бюлетенями смертності головним чином за їх відношенням до управління, релігії, торгівлі, росту, повітрю, хворобам та ін. у місті Лондоні». Граунт у своїх висновках порівнював поширення хвороб і смертності внаслідок них серед чоловіків і жінок, у місті й на селі, в різні пори року, співвідношення народжуваних хлопчиків і дівчаток тощо.
Широке використання Граунтом математичних обчислень характерне для того часу: щодо цього він був продовжувачем ятромеханіків і ятроматематиків епохи Відродження. Через місяць після виходу книги, у лютому 1662 p., Граунта було обрано членом організованого тоді ж «Королівського Товариства». З ім'ям Джона Граунта справедливо пов'язують становлення демографії як науки.
Багато допоміг Граунту Вільям Петті (1623-1687) учений-лікар і економіст, також обраний членом «Королівського Товариства». Ним було введено термін «політична арифметика». Спеціалісти не дійшли згоди в питанні, хто був справжнім автором праці - Граунт чи Петті. Найімовірніше, праця виникла внаслідок тісного співробітництва цих двох людей. Петті був головним лікарем у революційній армії Олівера Кромвеля і його особистим лікарем. Вивчаючи, як і Граунт, хвороби і смертність серед різних верств населення, Петті звертав увагу на рід занять померлих. «Рідке населення,- писав він,- справжнє джерело бідності: країна, що має вісім мільйонів жителів, більш ніж у два рази багатша за країну, де на такій самій території живе чотири мільйони». Ним було встановлено стандарт здоров'я на підставі зіставлення кількості «хрещених» (тобто народжених) і похованих. Використовуючи цей стандарт, він порівнював багатство міст Лондона, Дубліна й Парижа. Такі порівняння санітарного й медичного обслуговування Лондона і Парижа знайшли продовження як у науковій, так і в художній літературі («Повість про два міста» Ч. Діккенса та ін.).
На ці часи припадає діяльність Френсіса Бекона, Уїльяма Гарвея, про яких ми вже згадували, Мільтона, Ісаака Ньютона. В галузі анатомії багато зробив Натанієль Гаймор (1613- 1685), який вивчав тонку будову щелеп (гайморова порожнина), чоловічих статевих органів, рахіт. Томас Вілізій (1622-1675) багато працював у найскладнішій ділянці - вивчав кровообіг і функцію головного мозку. В анатомічній термінології пам'ять про ці його роботи зберігається в назвах circulus arteriosus Vi-lisii, nervus accessorius Vilisii.
Вивчаючи функцію мозку, Вілізій пов'язував довільні рухи з великими півкулями, а автоматичні - з мозочком. Психічні процеси Вілізій локалізував у корі головного мозку, а чутливість-у смугастому тілі (corpus striatum). Відзначивши під час експерименту раптову смерть тварини від проколу довгастого мозку, він пояснив цей факт тим, що кора головного мозку виробляє особливу «життєву силу», яка збирається в довгастому мозкові. По нервах «життєва сила» йде по всьому тілу. В разі проколу вона виходить, як повітря з надутого м'яча, і організм гине.
Істерію в жінок Вілізій пов'язував із захворюванням не матки, як це вважалося з давніх часів, а нервової системи. Він порівнював істерію з гіпохонд-рією у чоловіків - спліном. Останнє захворювання Вілізій пояснював «засміченням» селезінки. Вілізій поділяв учення Гельмонта про ферменти, він перший висловив думку, що статеве дозрівання хлопчиків і дівчаток зумовлене тим, що статеві залози виробляють особливі ферменти, розуміючи під цим, очевидно, їх функцію, яку тепер називаємо внутрішньою секрецією.
Відомим клініцистом у ці часи в Англії був Томас Сіденгам (Т. Sydenham, 1624-1689). Т. Сіденгам походив із заможної сім'ї. Вивчав медицину в Оксфорді і у Франції в Монпельє. Почав успішно займатись лікарською практикою в Лондоні, будучи ще ліценціатом; звання доктора медицини здобув лише в 52 роки. Сіденгам в університетах не працював, але користувався великою популярністю в Англії як досвідчений лікар і людина високих моральних якостей. Був близьким другом і поділяв погляди відомого філософа Джона Локка (1632-1704), який відстоював дослідний характер людського знання, критикував учення Декарта і Лейбніца про природжені ідеї. Локк був лікарем і часто разом із Сіденгамом відвідував хворих.
Сіденгам негативно ставився до ятрофізиків і ятрохіміків, оскільки не бачив, щоб вони, виходячи з своїх теоретичних настанов, досягали справжніх успіхів у лікуванні хворих. Він вважав, що для розвитку медицини найважливіше нагромаджувати знання ретельним спостереженням біля ліжка хворого. Лише так можна набути уміння розпізнавати і диференціювати захворювання. «Потрібно, щоб той, хто пише історію хвороби, спостерігав з увагою не тільки прояви явні, а й ті, які можуть здаватись малоістотними,- зазначав Сіденгам. Щодо цього він повинен уподібнитися художникові, який, малюючи портрет, намагається помітити найтонші риси на лиці, яке він відображає». Ліки хворим потрібно призначати лише такі, які б відповідали і допомагали силам природи. Сіденгам через багато століть після Сорана (II ст. н. е.) звернув увагу лікарів на різне походження і значення симптомів, які спостерігаються під час хвороби. Він розрізняв симптоми, зумовлені дією найшкідливішого фактора (symptoma essentiales), симптоми реакції організму (s. accidentales) і симптоми, що виникають внаслідок дії лікувальних засобів (s. artificiales). В етіології захворювань він надавав великого значення індивідуальній схильності - диспозиції, порушенням звичного режиму харчування, праці. На гарячку Сіденгам дивився як на один із засобів боротьби організму з хворобою. Йому належить ґрунтовна праця про подагру "Tractatus de podagra", на яку сам тяжко хворів.
Одним з перших в Європі він застосував для лікування малярії кору хінного дерева, вивезену з Південної Америки і зустрінуту спочатку з недовірою. Негативним моментом у спадщині цього видатного лікаря є його вчення про непізнаванність виникнення і шляхів поширення заразних хвороб. У своїй праці «De morbis epidemicis» - «Про епідемічні хвороби» (1683) він писав: «Існують різні конституції тих або тих років, не залежні ні від спеки або холоду, ні від сухості або вологості, але швидше від деякої прихованої від нас і незрозумілої зміни у надрах землі, внаслідок чого повітря забруднюється випарами, що роблять уразливим людське тіло до тієї або іншої хвороби, поки триває дана конституція, яка через кілька років щезає і змінюється іншою». Це вчення про «приховані й незрозумілі конституції» як причини епідемій з огляду на великий авторитет Сіден-гама досі ще визнається й використовується деякими антинауковими течіями, особливо в англомовних країнах.
Велика заслуга Сіденгама в тому, що в ті часи він звернув увагу лікарів на потреби практичної медицини, на необхідність нагромадження знань для діагностики захворювань та диференціації їх. В історії медицини Сіденгама прийнято називати англійським Гіппократом. На його пам'ятнику викарбувано: «Медик, славний у віках».
Видатними ученими лікарями Англії цього часу були брати Уїльям і Джон Гунтери.
Уїльям Гунтер (1718-1783) вважається засновником англійської акушерської школи.
Джон Гунтер (1728-1793), в основному хірург, багато працював у галузі анатомії (canalis Hunteri), особливо порівняльної, ембріології, ботаніки, геології. Йому належить класична праця з ембріології, анатомії і захворювань зубів. Дж. Гунтер гостро виступав проти захоплення техніцизмом сучасних йому хірургів, завжди дошукувався наукової, анатомо-фізіологічної основи всіх оперативних втручань, розглядаючи їх як крайній лікувальний засіб. «Будь-яку операцію,- зазначав він,- потрібно розглядати як недостатність наших лікарських знань... оперувати - це означає скалічити хворого, якого ми не змогли вилікувати».
Дж. Гунтер багато експериментував на тваринах і на собі, виготовляв дуже складні препарати, його вважають одним із засновників експериментальної патології. Його багаті біологічні колекції стали основою відомого Гунтерівського музею при Лондонському Королівському Товаристві. Він перший описав сифілітичний твердий шанкер (ulcus durum Hunteri). Гунтер дотримувався думки, що, вирізуючи первинну виразку чи випікаючи її розпеченим залізом, можна запобігти поширенню сифілісу в організмі.
Експериментуючи над собою, Дж. Гунтер прищепив собі гонорею. Випадково хворий, від якого було зроблено щеплення, хворів одночасно на гонорею і сифіліс. Коли у Дж. Гунтера виник твердий шанкер, він зробив висновок про єдину природу цих обох захворювань. Перебіг сифілісу у Дж. Гунтера ускладнився розвитком аневризми аорти, яка і стала причиною його передчасної смерті. Помилка Гунтера щодо ототожнення природи цих захворювань була виправлена лише в середині XIX ст. французьким ученим Р. Рікором неприпустимим засобом - масовими щепленнями сифілісу і гонореї госпітальним хворим.
Серед багатьох видатних учнів Джона Гунтера увічнив своє ім'я в історії медицини Едвард Дженнер (1719-1823), якому людство зобов'язане введенням у широку практику як запобіжного способу щеплення коров'ячої віспи.
Пам'ятник Едварду Дженнеру в Булоні (Франція).
Розвиток теоретичної та клінічної медицини в Англії. Частина 1
Розвиток теоретичної та клінічної медицини в Англії. Частина 2
